Маленький друг

— Я навіть знати не хочу, що там діється. Вони там порнуху знімають чи що? Йопересете, — мовив Пембертон, паркуючи машину й позираючи вгору під козирком долоні, — який збоченець буде всі вікна у фольгу закатувати?

— Ох ти ж. — Гелі метнувся на сидінні й втупився просто перед собою.

— Що з тобою?

— Пеме, поїхали вже.

— Що сталося?

— Дивіться, — мовила Гаррієт після кількох секунд зачудованого мовчання. У центральному вікні виник чорний трикутник, який ізсередини видер чийсь анонімний, проте вправний пазур.

 

Коли авто покотило геть, Юджин тремтячими пальцями знову прикрив проріху фольгою. Він зліг від мігрені. Одне око стікало сльозами; через темряву й втрату орієнтації, відступивши від вік­на, він наштовхнувся на ящик із пляшками з-під содової, і гуркіт розітнув йому лівий бік обличчя виразним зиґзаґом болю.

Мігрені мучили рід Ретліффів із покоління в покоління. Подейкували, що Юджинів дід — давно небіжчик, «дзядзьо» Ретліфф — коли страждав від, як він це називав, «головної болячки», то якось брусом п’ять на десять сантиметрів вибив корові око. А Юджинів батько, подібно недужий, одного різдвяного вечора дав Денні такого ляпаса, що той сторчголов полетів на морозилку й надщербив собі корінний зуб.

Ця мігрень надійшла з меншим застереженням, ніж інші. Від змій хто завгодно прислабне, не кажучи вже про страх через Роя Даяла, котрий прикотив без попередження, але ні копи, ні Даял не приїхали б нишпорити на такій яскравій старій канонерці, як авто, котре щойно зупинялося перед будинком.

Він пішов в іншу, прохолоднішу кімнату й сів за картярський столик, обхопивши голову долонями. У роті досі відчувався сендвіч із шинкою з ланчу. Майже ніякої насолоди він не приніс, а гіркий аспіриновий пересмак спаскуджував той спогад ще більше.

Від головних болів він ставав чутливим до звуків. Почувши, як перед будинком марно працює двигун, Юджин миттю кинувся до вікна з твердим очікуванням, що то шериф округу Клей — чи, як мінімум, просто поліційна машина. Але йому аж замуляло від абсурдності кабріолета. Тепер же, всупереч власному тверезому розуму, він потягнув до себе телефон і набрав Фариша — бо, хоч як йому не хотілося дзвонити братові, розібратися в такому питанні самотужки він не мав сили. Автомобіль був світлий; через сонячне проміння й біль у голові Юджин не спромігся визначити точну модель: може, «лінкольн», може, «кадилак», а може, й «крайслер». І все, що вдалося розгледіти, це те, що пасажири там були їхньої раси — білі, — хоч один з них досить чітко вказав на вікно. З якого це дива така старомодна парадна машина зупиняється просто перед Місією? У тюрмі Фариш познайомився з багатьма пістрявими персонажами — такими, що в багатьох випадках з ними мати справу гірше, ніж із копами.

Поки Юджин (заплющивши очі) тримав слухавку так, щоб вона не торкалася його обличчя, й пробував пояснити, що щойно сталося, Фариш дзвінко й рівномірно їв, судячи зі звуку, миску пластівців, хрусь-хлюп, хрусь-хлюп. Юджин уже завершив говорити, проте довгий час після цього на іншому кінці дроту не чулося нічого, окрім Фаришевого жування й ковтків.

Невдовзі Юджин — у темряві стискаючи ліве око — озвався:

— Фарше?

— Ну, в одному маєш рацію. Ні один коп чи колектор не буде їздити на тачці, шо так в очі впадає, — заговорив Фариш. — Хіба синдикат аж із самого узбережжя Затоки. Братик Долфус там теж трохи мутив діла.

Коли Фариш — як здавалося зі звуку — перехилив миску й вихлебтав рештки молока, вона дзенькнула об слухавку. Юджин терпляче чекав, доки він договорить своє, але Фариш лише прицмокнув і зітхнув. Віддалений брязкіт ложки об порцеляну.

— А шо синдикату з узбережжя Затоки треба від мене? — зреш­тою запитав він.

— А я звідки, курва, знаю. Може, думають, шо ти хочеш їх потіснити?

— Тісні ті ворота, брате, — стримано відповів Юджин. — Я ж просто веду цю місію й тішуся своїм християнським шляхом.

— Ну шо ж. Як ти так кажеш. Може, вони по малого Різа приїхали. Чорт його зна, в яке він болото заліз.

— Фарше, ти мені чесно кажи. Ти мене в щось затягнув, і я знаю, точно знаю, — перериваючи Фаришеві заперечення, говорив він, — шо то якось стосується тих наркотиків. Того той малий з Кентуккі сюда й приперся. Не питай мене, звідки знаю, просто знаю. Просто скажи, я хочу знати, чого ти його запросив сюда лишитися.

Фариш розсміявся.

— Я його не запрошував. Долфус мені сказав, шо він їде на той з’їзд…

— На сході Теннессі.

— Та я знаю, але тут він ше раніше не бував. Я думав, вам з тим малим було б незле зазнатися, бо ти ж лиш починаєш, а в ма­лого своя немала парафія, і я тобі Богом клянуся, більше я нічо не знаю.

На лінії — довга мовчанка. Щось у Фаришевому диханні натякнуло Юджину на глузливу посмішку, так чітко, аж він її побачив на власні очі.

— Але в одному ти рацію маєш, — поблажливо мовив Фариш, — немож’ ніяк зрозуміти, шо той Лоял задумав. І я в тебе за це перепрошую. Старий Долфус точно якось доклався до кожної пожежі, шо ти кажеш.

— Лоял за тим точно не стоїть. То точно ви з Денні й Долфусом самі накаламутили.