Маленький друг

— Що ж, давним-давно одного разу, — почала Іда, — жив собі бридкий малий горбань, шо так гнівався на всьо, аж вирішив увесь світ спалити. Злосний як ніколи, взяв він тоді в руку факел і пішов до великої річки, де жили всі тварини. Бо в колишні часи не було так багато другосортних річечок і потічків, як тепер. Була лиш одна.

Птах на комині місіс Фонтейн забив крилами — швидко, діло­вито — і полетів геть.

— О, дивіться. От і полетів. Не хоче мою історію слухати. — Важко зітхнувши, Іда перевела погляд на годинник і — на превеликий жаль для Гаррієт — потягнулася й встала. — А мені вже й додому пора.

— Ну розкажи нам усе одно!

— Розкажу завтра.

— Ідо, не йди! — скрикнула Гаррієт, коли Іда перервала недовгу вдоволену тишу, тяжко зітхнувши й подавшись до дверей, повільно, ніби їй боліли ноги: бідна Іда. — Будь ласка?

— Ой, та я вернуся завтра, — насмішкувато відказала Іда й, не обертаючись, узяла під руку коричневий пакет із покупками й тяжко посунула геть. — Не переживайте.

 

— Денні, слухай, — сказав Фариш. — Різ уже їде, тому нам треба з’їздити на площу, послухати Юджинову… — він неуважливо помахав рукою, — ну, знаєш. Церковну херню.

— Нащо? — запитав Денні, посуваючи своє крісло назад. — Нащо нам це робити?

— Малий завтра їде. Завтра вранці, знаючи його.

— Та не переживай так, зараз заїдемо в Місію й покладемо йому все в пікап.

— Нема як. Він кудись дівся.

— Бляха. — Денні сів і на мить задумався. — Де плануєш заховати? В моторі?

— Я знаю такі місця, що ФБР усю ту машину на шматки поріже, а не знайде.

— Скільки в тебе часу займе?.. Кажу, скільки в тебе часу займе, — повторив Денні, коли побачив у Фариша в очах раптовий ворожий спалах, — щоб усе сховати? — Від пострілу Фариш трохи оглухнув на одне вухо, а коли був у наркотичному й параноїдальному шалі, то іноді дуже викривлено й неправильно все розумів, думав, що його посилають нахер, коли насправді просили зачинити двері чи передати сіль.

— Скільки часу, питаєш? — Фариш показав п’ять пальців.

— Тоді добре. Ось що зробимо. Може, пропустимо проповіді й з’їздимо в Місію вже після того? Я їх чимсь займу нагорі, а ти тим часом заховаєш пакунок у машину, де там маєш сховати, і все, по роботі.

— Але я тобі скажу, шо мене хвилює, — різко заявив Фариш. Він сидів за столом біля Денні й узявся чистити нігті кишеньковим ножем. — Там коло Джина щойно стояла якась машина. Він мені подзвонив.

— Машина? Яка?

— Без ознак. Стала перед домом. — Фариш кисло зітхнув. — Поїхала, як побачили, шо Джин на них з вікна дивиться.

— Думаю, нічого в тому нема.

— Га? — Фариш подався назад і закліпав. — Перестань мені шушукати. Терпіти не можу, як ти шепчеш.

— Кажу, нічого такого. — Денні пильно глянув на брата, тоді похитав головою. — Кому той Юджин здався?

— Їм не Юджина треба, — нахмурено мовив Фариш. — А мене. Я тобі кажу, в тих державних агентствах на мене отака груба папка.

— Фарише. — Не було потреби, щоб Фариш брався розпові­дати про Федеральну владу, точно не тоді, коли він такий накручений. Він цілу ніч просторікуватиме, і ще наступного дня продовжить.

— Слухай, — сказав Денні, — якби ти просто сходив і заплатив той податок…

Фариш швидко впився в нього лютим оком.

— Ось учора лист прийшов. Якщо не будеш платити податки, по тебе точно приїдуть.

— Річ там не в сраних податках, — сказав Фариш. — За мною вже двадцять років слідкують.

 

Мама Гаррієт відчинила двері на кухню, де, сховавши голову в долоні, за столом скоцюрблено сиділа Гаррієт. Сподіваючись, що її спитають, що сталося, вона поникла ще більше; але мама її не помітила й рушила просто до морозилки, звідки витягала смугасте двокілограмове відерце м’ятного морозива.

Гаррієт спостерігала, як мама стала навшпиньки, щоб узяти з верхньої полиці келих для вина, а тоді з зусиллям набрала в нього кілька ложок морозива. Нічна сорочка в неї була дуже стара, з серпанковими крижано-блакитними полами й стрічками на горлі. У дитинстві Гаррієт та сорочка заворожувала, бо скидалася на сукню Блакитної феї з книжки «Піноккіо». Тепер же вона мала вигляд просто старої: обвисла, посіріла на швах.

Мама, обернувшись, щоб покласти морозиво в морозилку, помітила за столом згорблену доньку.

— Що сталося? — запитала вона, коли гавкнули, зачиняючись, дверцята морозильника.

— Перш за все, — гучно промовила Гаррієт, — я вмираю з голоду.

Мама насупила брови — непевно, лагідно — а тоді (ні, тільки не кажи це, подумала Гаррієт) поставила саме те запитання, яке Гаррієт від неї й очікувала.

— То, може, ось візьми собі морозива?

— Я… ненавиджу… цей… смак… морозива. — Скільки разів вона це вже казала?

— Г-м-м?

— Мамо, я ненавиджу м’ятне морозиво. — Зненацька її охопив розпач: невже її ніхто не слухає? — Терпіти його не можу! Мені воно ніколи не подобалося! Його ніхто, крім тебе, не любить!

Ображений вираз обличчя матері її вдовольнив.

— Вибач… Я просто думала, ми всі любимо поїсти щось легке й прохолодне… особливо зараз, коли вночі така спека…

— А я ні.

— То скажи Іді, нехай щось тобі зготує…