Читаем Маленький друг полностью

— Іда вже пішла!

— І нічого тобі не залишила?

— Ні! — Принаймні нічого такого, що Гаррієт хотілося б — самий лише тунець.

— А чого б тобі хотілося? Так парить… Чогось важкого їсти не варто, — нерішуче мовила мама.

Ні, варто! — У Гелі, хай як спекотно бувало, усі сідали й щовечора нормально вечеряли, великими гарячими жирними стравами, від яких кухня вся пріла: ростбіф, лазанья, креветки у фритюрі.

Але мама її не слухала.

— Може, грінку, — радо запропонувала вона, ховаючи морозиво в морозилку.

— Грінку?

— Ну, а що такого?

— Люди не вечеряють грінками! Чому ми не можемо їсти як нормальні люди? — У школі на уроках здоров’я, коли вчителька попросила дітей записати свій раціон за два тижні, Гаррієт сторопіла, побачивши, наскільки поганим здається її раціон, записаний на папері, особливо в ті дні, коли Іда не готувала: фрук­товий лід, чорні оливки, грінки й масло. Тож вона видерла справжній список і ретельно виписала з кулінарної книги, яку її матері подарували на весілля («Тисяча способів потішити свою сім’ю»), педантичний набір збалансованих меню: куряча піката, кабачковий ґратен, салат із зеленню, яблучне компоте.

— Іда несе відповідальність, — відказала мама, несподівано гостро, — за те, щоб ти мала що поїсти. За це я їй і плачу. Якщо вона не може впоратися зі своїми обов’язками, тоді доведеться шукати іншу людину.

— Замовкни! — закричала Гаррієт, нетямлячись від такої несправедливості.

— Твій батько постійно діймає мене через Іду. Каже, що вона мало що робить по дому. Я знаю, Іда тобі подобається, але…

— Вона не винна!

— …якщо вона не виконує своїх обов’язків, тоді доведеться мені з Ідою трохи поговорити, — сказала мама. — Завтра…

Вона поплила геть з бокалом м’ятного морозива. Гаррієт — очманіла й спантеличена від того, куди повернула ця розмова, — впала чолом на стіл.

Згодом вона почула, як на кухню хтось заходить. Гаррієт в’яло підняла голову й побачила у дверях Еллісон.

— Не треба було такого казати, — мовила сестра.

— Відчепися!

У ту ж мить задзвонив телефон. Еллісон узяла слухавку.

— Алло?

Далі її обличчя спорожніло. Вона кинула слухавку, і та повисла на шнурі.

— Це тебе, — виходячи, кинула вона Гаррієт.

Щойно Гаррієт заговорила в слухавку, Гелі засипав її словами:

— Гаррієт? Слухай…

— Можна мені в тебе повечеряти?

— Ні, — після спантеличеного мовчання відповів Гелі. Вечеря в нього закінчилася, але через хвилювання він усе одно нічого не їв. — Слухай, Ессі справді розбушувалася. Побила на кухні якісь склянки й пішла, а мій тато поїхав до неї додому, до дверей вийшов хлопець Ессі, і вони сильно посварилися, а тоді тато сказав Ессі більше не повертатися, її звільнили. Ура-а-а! Та менше з тим, я не тому дзвоню, — шпарко замолотив він, бо Гаррієт уже почала від такого жаху затинатися. — Гаррієт, слухай. У нас мало часу. Той священник зі шрамом просто зараз на площі. Їх там двоє. Я бачив, коли з татом вертався від Ессі, але не знаю, скільки вони ще там будуть. У них там гучномовець є. Мені навіть вдома чути.

Гаррієт відклала слухавку на стільницю й підійшла до задніх дверей. У заплетеному виноградною лозою відлюдді веранди вона й справді почула легке відлуння гучномовця: чиїсь невиразні крики, шипіння й тріск поганенького мікрофона.

Повернувшись до телефона, вона помітила, яке в Гелі нерівне й потайне дихання.

— Можеш вийти? — запитала вона.

— Чекатиму тебе на розі.

Було по сьомій, на вулиці ще не світилося. Гаррієт плюснула в облич­чя водою з крана на кухні й пішла в сарай по велосипед. Вона летіла вниз під’їзною доріжкою, і гравій вилітав з-під шин, аж доки — гуп — переднє колесо вискочило на вулицю, і вона гайнула далі.

Гелі чекав на неї біля рогу свого будинку верхи на велосипеді. Побачивши її здалеку, він і сам рушив. Щосили налягаючи на педалі, невдовзі вона його наздогнала. Вуличні ліхтарі ще не горіли, у повітрі пахнуло обрізками живоплоту, аерозолем від шкідників і жимолостю. Трояндові клумби під тьмяним світлом пломеніли пурпуром, кармазином і «тропікановим» помаранчем106. Вони проминали сонні будинки, шиплячі розприскувачі, дзявкітливого тер’єра, що вискочив і гнався за ними один-два квартали, вимахуючи дрібними ніжками, доки не відстав.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее