Маленький друг

Вони опинилися всередині: на майданчику старомодних сходів, лише на три сходинки, а наступний довгий майданчик розміщувався нагорі сходів. Роздимаючись від збудження й стараючись надто голосно не дихати, вони попіднімалися й кинулися нагору — де, повернувши за ріг, мало не влетіли головами у важкі двері з грубим навісним замком на засуві.

Там було ще одне вікно — старе, дерев’яне, із засувом на стулці й москітною сіткою. Гелі підійшов роздивитися — і поки Гаррієт стояла й розпачливо дивилася на засув, він зненацька почав фанатично жестикулювати, зціпивши зуби у схвильованому вищирі: бо карниз даху проходив і під цим вікном, прямісінько до вікна у фронтоні.

Щосили тягнучи, аж доки в них обличчя не побагровіли, обоє спромоглися підштовхати раму сантиметрів на двадцять. Гаррієт вилізла першою (Гелі тримав її за ноги, ніби плуг, доки вона мимовільно не копнула його, тож він лайнувся й відскочив). Покриття даху було гаряче й липке, шурхотіло під долонями. Обережно, боязко, вона опустилася на ноги. Міцно склепивши очі, стискаючи віконну раму лівою рукою, праву вона подала Гелі, що виповз слідом.

Легіт холоднішав. По небу діагоналлю тягнувся подвійний реактивний хвіст, наче дрібнесенькі білі сліди від водяних лиж на якомусь гігантському озері. Гаррієт — засапана, надто злякана, щоб дивитися вниз — вдихнула імлистий аромат якихось надушених ніччю квітів десь далеко внизу: може, матіоли чи крилатого тютюну. Вона закинула голову й подивилася в небо; хмари були грандіозні, глазуровані по черевах променистим рожевим кольором, ніби на картині з якоюсь біблійною історією. Дуже, дуже сторожко — спиною до стіни, наелектризовані від збудження — вони обійшли крутий кут і опинились обличчям до подвір’я зі смоківницею.

Чіпляючись пальцями під алюмінієвою обшивкою — що втримувала денне тепло й трішки обпікала — вони сантиметр за сантиметром бокували до фронтону. Гаррієт дісталася першою і відсунулася, щоб дати місце Гелі. Вікно справді було дуже маленьким, не більшим за коробку з-під взуття, і підняте лише сантиметрів на п’ять унизу. Обережно, пліч-о-пліч, вони відпустили обшивку, взялися за стулку й разом потягнули: спершу боязко, на випадок якщо вона зненацька скочить догори і вони попадають. Стулка без зусиль піднялася ще сантиметрів на десять, а тоді міцно застрягла, хоч вони смикали, аж доки не почали труситися руки.

Долоні в Гаррієт були мокрі, а серце билось об груди, наче тенісний м’яч. Тоді вона почула наближення машини нижче по вулиці.

Обоє завмерли. Авто промайнуло повз, не зупиняючись.

— Стара, — почула вона шепіт Гелі, — не дивися вниз. — Він стояв від неї за кілька сантиметрів, не торкався, але від маківки до п’ят випромінював відчутну корону вологого жару, наче силове поле.

Вона обернулася; серед моторошних лавандових сутінків він мужньо показав їй великий палець, а тоді запхав голову й руки у вікно, ніби плавець брасом, і почав протискатися.

Проріха була тісна. На рівні талії він міцно застряг. Гаррієт — лівою рукою стискаючи алюмінієву обшивку, а правою щосили тиснучи на раму вікна — відступила якомога далі, щоб уберегтися від ніг, якими він шалено дриґав. Скіс був невеликий, вона ковзнула й мало не впала, проте спромоглася втриматися в останню мить. Однак не встигла Гаррієт ковтнути слину чи навіть передихнути, як передня половина Гелі з гучним грюкотом завалилася всередину квартири, залишилися стирчати лише кросівки. Після секундної ошелешеної заминки, він заліз повністю.

— Є! — почула його вигук Гаррієт — голос віддалений, превеселий, у знайомому захваті горищної темряви, коли вони навкарачки залазили в картонні фортеці.

Вона запхала голову слідом за ним. Потемки Гаррієт його ледве розгледіла: скручений у клубок, погладжує ушкоджене коліно. Далі, колінкуючи, він незграбно підвівся, поповз до неї, узяв Гаррієт за передпліччя й усією вагою потягнув на себе. Гаррієт втягнула живіт і щосили протискувалася, уфф, метляючи в повітрі ногами, наче Вінні-Пух у кроликовій норі.

Не припиняючи вовтузитися, вона вся беркицьнулася вперед — частково на Гелі, частково на вологий цвілий килим, що віддавав якимсь дном човна. Гаррієт покотом полетіла вперед і з порожнім звуком цюкнулася головою об стіну. Так, вони справді опинились у туалеті, досить невеликому: раковина й унітаз, без ванної, стіни з ДСП, ламінованого під кахлі.

Гелі, що вже зіп’явся на ноги, допоміг їй встати. Підвівшись, Гаррієт відчула оскомистий рибний запах — не цвіль, хоч і переплетений із цвіллю, але гострий, виразний і зовсім відразливий. Стримуючи жахливий присмак на піднебінні, Гаррієт перевела всю дедалі сильнішу паніку в натиск на двері (складані, оббиті обвислим вінілом під дерев’яні волокна), що міцно встряли в пазах.