Маленький друг

Двері розчахнулися, і вони попадали одне на одного в більшу кімнату — таку саму затхлу, але темнішу. Дальня стіна віддималася роздутою дугою, що почорніла від димового ушкодження й вигнулася від вологи. Гелі — котрий відхекувався від збудження, безтурботний, наче тер’єр, що напав на слід, — раптом зірвався на рівні від такого гострого страху, що той озвався металічним присмаком на язику. Частково через Робіна й те, що з ним сталося, батьки Гелі все життя його застерігали, що не всі дорослі добрі; деякі (їх небагато, але кілька є) крадуть дітей у їхніх батьків, мордують їх і навіть убивають. Ще ніколи істинність цих слів не вражала його настільки потужно, наче удар під дих; але від смороду й гидотного вигину стін його стало нудити, і всі страшні історії, що оповідали йому батьки (про дітей із кляпами й кайданами в покинутих будинках, підвішених на шворках або замкнених у шафах на голодну смерть) водночас ожили, пронизали його жовтими очима й вищирилися акулячими зубами: клац-клац.

Ніхто не знає, що вони тут. Ніхто — жоден сусід чи перехожий — не бачив, як вони залазили; ніхто не знатиме, що з ними сталося, якщо вони не повернуться додому. Ідучи назирці за Гаррієт, яка впевнено прямувала в сусідню кімнату, Гелі перечепився через електричний шнур і мало не заверещав.

— Гаррієт? — видушив він дивним голосом. Він зупинився в темряві, очікуючи на її відповідь, втупившись у єдине видиме світло — три облямовані вогнем прямокутники, що окреслювали кожне з трьох затулених фольгою вікон, які моторошно витали в пітьмі, — коли зненацька підлога під ним пірнула вниз. Може, то пастка. Звідки вони знають, що нікого нема вдома?

— Гаррієт! — крикнув він. Зненацька йому як ніколи в житті захотілося пісяти, і — вовтузячись із ширінкою й заледве тямлячи, що робить, — він відвернувся від дверей і став дзюрити просто на килим: швидко-швидко-швидко, не роздумуючи про Гаррієт, практично підскакуючи від страждань; бо своїми жвавими застереженнями щодо збоченців батьки Гелі, самі того не відаючи, насадили йому певні дивні ідеї, головно панічне переконання, буцімто поневолювачі не пускають викрадених дітей у туалет, а змушують ходити під себе, хай де вони перебувають: прив’язані до брудного матраца, замкнені в багажнику автомобіля, поховані в труні з трубкою для дихання…

«Отак», — подумав він, мало не марячи від полегшення. Навіть якщо реднеки його катуватимуть (відкидними ножами, пневмомолотками, чим завгодно), то принаймні не потішатимуться з того, як він обмочується. Тут він почув щось позаду, і серце забуксувало, наче авто на ожеледиці.

Але то була лише Гаррієт — з великими чорнильними очима, хоч сама на тлі дверей здавалася страшенно дрібною. Гелі так втішився, угледівши її, що навіть не задумався, чи бачила вона, як він пісяє.

— Ходи подивишся, — сухо зронила вона.

Своїм спокоєм вона пересилила його страх. Гелі пішов за нею в сусідню кімнату. Щойно ступив крок усередину, у ніс йому вдарив такий потужний мускусний сморід гнилі — як він його не розпізнав? — що хлопчик відчув його буквально на смак…

— Йосип босий, — просичав він, прикриваючи долонею ніс.

— Я ж казала, — чванливо відповіла Гаррієт.

Під слабеньким світлом виблискували коробки — цілі гори, стільки, що вкривали мало не всю підлогу. Перламутрові ґудзики, осколки дзеркала, голівки цвяхів, стрази й товчене скло — усе дрібно мерехтіло в потемках, наче в піратському гроті зі скарбами грубі морські скрині, всіяні щедрими безладними розсипами діамантів, срібла й рубінів.

Він опустив погляд. У скрині біля його кросівки — за якихось кілька сантиметрів — лежав, скрутившись, лісовий гримучник і бив хвостом: ч-ч-ч. Не роздумуючи, Гелі відскочив, коли краєм ока помітив через сітку ще одну змію, що тихенько тягнулася до нього поцяткованим S-подібним тілом. Коли морда плазуна тицьнулася в стінку коробки, змія сахнулася назад із таким сичанням і потужним хльостом (немислимим рухом, наче то плівка відмоталася назад, і з калюжі розлитого молока вилетіла й злетіла назад у глечик біла цівка), що Гелі відскочив вдруге, чим перекинув ще один ящик, який бризнув досконалим сплеском сичання.

Гаррієт, як він помітив, штовхала один перекинутий ящик геть від решти у бік дверей на засувці. Вона спинилася й відкинула з обличчя волосся.

— Хочу цю, — сказала вона. — Допоможи.

Гелі отетерів. Сам того не усвідомлюючи, аж до цієї миті він не вірив, що вона говорить правду; і тепер усім тілом йому пронеслася крижана бульбашка збудження, млосна, убивча, солодка, наче холодне зелене море, що нуртує крізь пробоїну в дні човна.

Гаррієт, стиснувши губи, просунула ящик кількадесят сантиметрів порожньою підлогою, тоді перевернула його набік.

— Знесемо її… — сказала вона й замовкла, щоб потерти ру­ки, — знесемо її по сходах надвір.

— Але ж не можна, щоб нас бачили на вулиці з тим ящиком.

— Просто допоможи мені, ясно? — Хапнувши повітря, вона видерла ящик із тісного кута.