Читаем Маленький друг полностью

Гелі рушив до неї. Бродити поміж ящиками було далеко не найприємнішим заняттям. За сітками — як він помітив, не товстішими за москітну сітку на вікні, їх завиграшки можна вибити ногою — він невиразно усвідомлював тіняві рухи: розриваються, тануть і складаються вдвоє чорні кола, тягнуться один за одним зловісними мовчазними кругами чорні ромби. Голова аж роздималася від повітря. «Це не насправді, — повторював він собі, — не насправді, ні, це лише сон». І справді багато подальших років — аж до глибокої зрілості — сни різко закидатимуть його в цю ядушну пітьму, поміж шиплячих скринь з кошмарними скарбами.

Дивовижність кобри — та трималася по-королівськи, випростано, одиноко, лише роздратовано похитувалася від поштовхів ящика — не привертала уваги Гелі; він переймався лише тим, як вона химерно й неприємно ковзає вагою з боку на бік, і потребою тримати долоні якомога далі від сітки. Діти понуро виштовхали ящик до задніх дверей, які Гаррієт відімкнула й широко прочинила. Тоді разом взяли його поздовж, знесли зовнішніми сходами (кобра в цей час втратила рівновагу, стала кидатися й хльостати в сухому жорстокому шалі) й поклали на землю.

Уже стемніло. Горіли вуличні ліхтарі, а на веранді будинку навпроти світилося. Очамрілі, злякані навіть позирати на ящик через осатаніле навіженство ударів зсередини, вони виштовхали її перед будинком.

Нічний вітерець остуджував. У Гаррієт на руках повиступали дрібні гостренькі сироти. Нагорі — за рогом, поза межами видимості — прочинилися й угатилися об поручні москітні двері, після чого загрюкнулися.

— Чекай, — мовив Гелі. Він підвівся з напівприсяду й кинувся вгору сходами. Тремтячими млявими пальцями намацав ручку й став навпомацки шукати замок. Долоні були липкі від поту; його всього зборола дивна сонна полегкість, а навколо здіймався темний безкраїй світ, ніби він на такелажі кошмарного піратського корабля, що його носило й гойдало, а нічний вітер прочісує морські простори…

«Скоріше, — наказував він собі, — поквапся, і забираймося звідси», — але руки не працювали так як треба, вони марно ковзали й зіслизали з ручки, ніби чужі…

Знизу — здавлений крик Гаррієт, охоплений страхом і відчаєм настільки, що посередині задушився.

— Гаррієт? — гукнув він у непевну тишу, що запала опісля. Голос його звучав безбарвно й на диво невимушено. Тоді, наступної ж миті, Гелі почув хрускіт шин на гравії. Передні фари широким колом ковзнули на заднє подвір’я. Завжди в подальші роки, коли Гелі згадував цю ніч, найяскравіше йому пам’ятався чомусь саме цей образ: жорстка пожовкла трава, залита несподіваним променем автомобільних фар; поодинокі стріли бур’янів — гумаю, липучника — трепетні й брутально освітлені…

Не даючи йому часу на роздуми, та й навіть на дихання, дальнє світло змінилося на ближнє: лясь. Знову лясь: трава потонула в темряві. Тоді відчинилися дверцята автівки, і, судячи зі звуку, по сходах загупали зо пів десятка важких чобіт.

Гелі запанікував. Пізніше він загадуватиметься, як так від страху не кинувся зі сходового майданчика й не зламав ногу чи навіть шию, але жах від тих важких кроків заглушив усі роздуми, окрім думок про священника, про те скалічене обличчя, що летить на нього з темряви, і єдиним місцем для сховку виявилася квартира.

Він шугнув усередину; у темряві душа йому втекла в п’яти. Картярський столик, складані крісла, термокоробка: де заховатися? Він забіг у задню кімнату, ударившись пальцем ноги об ящик від динаміту (який озвався лютим хляскотом і ч-ч-ч з боку гримучників) і миттєво усвідомив свою страшну помилку, та було вже запізно. Скрипнули вхідні двері. «Я їх хоч зачинив?» — задумався Гелі, поки його огортав нудотний жах.

Тиша, найдовша в житті Гелі. Здавалося, минула ціла вічність, а тоді почулося легеньке клацання ключа в замку, тоді ще двічі, уже швидко.

— Що таке? — озвався надтріснутий чоловічий голос. — Не ловить ключ?

У сусідній кімнаті спалахнуло світло. Побачивши прапор світла з дверей, Гелі зрозумів, що він у пастці: ні укриття, ні шляху для втечі. Окрім змій, у кімнаті не було майже нічого: газети, ящик для інструментів, сперта на стіну розмальована вручну вивіска («З Божою поміччю: утверджуємо протестантську віру й усі цивільні права…») і, у дальньому кутку, вінілове безкаркасне крісло. Божеволіючи від поспіху (вони побачать його, просто зазирнувши крізь відчинений одвірок), він ковзнув поміж ящиків з-під динаміту до крісла.

Знову клацання.

— Отак, пішло, — невиразно мовив тріснутий голос, а Гелі тим часом упав на коліна і якомога глибше заповз під крісло, натягуючи на себе його основну масу.

Знову розмови, яких він уже розчути не міг. Крісло було важке; обличчям він лежав геть від дверей, ноги міцно скрутив під собою. Втиснутий у праву щоку килим пахнув пропітнілими шкарпетками. А тоді — з жахом — Гелі побачив, що загорілося верхнє світло.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее