Маленький друг

Вони позаскакували назад на велосипеди й щодуху рвонули до будинку мормонів. Тіні виразнішали й деталізувалися. Обстрижені кулі кущів самшиту, що пунктиром тягнулися вздовж розділювальної смуги Мейн-стріт, ясно сяяли під призахідним сонцем, ніби довгий ряд місяців-серпиків, у яких три чверті сфери вже потемніли, але ще виднілися. У темних валах бирючини вздовж вулиці засюрчали цвіркуни й заклекотали жаби. Коли вони нарешті — засапані, щосили налягаючи на педалі — забачили потрібний каркасний будинок, то помітили, що на веранді там темно, а під’їзна доріжка порожня. В обидва боки вулиці скільки сягало око єдиною живою душею був старезний чорний чоловік з гострими блискучими вилицями й натягнутим і безтурботним, наче в мумії, обличчям, який мирно собі дибав тротуаром з паперовим пакетом під пахвою.

Гелі з Гаррієт поховали велосипеди під розлогим кущем клетри посередині розділювальної смуги. З-за нього вони обачно спостерігали, доки старий не прошкандибав за ріг і зник із виду. Далі чкурнули через дорогу і поприсідали серед низького розкинутого гілля смоківниці в сусідньому подвір’ї — бо на подвір’ї каркасного будинку не було жодного укриття, жодного чагаря, самі гиденькі пучки трави ліріопе, що оточували стовбур спи­ляного дерева.

— Як ми туди дістанемося? — мовила Гаррієт, приміряючись до ринви, що тягнулася від першого поверху на другий.

— Будь тут. — Задихаючись від власної відваги, Гелі шугнув з укриття смоківниці й льотом кинувся по сходах, після чого — так само шпарко — пронісся вниз. Він прожогом перетнув по­двір’я й стрибнув назад під дерево біля Гаррієт. — Замкнено, — повідомив він, сумно стенувши плечима, ніби персонаж коміксу.

Разом вони роздивлялися будинок крізь трепетливе листя. Сторона в них перед очима була темна. Вікна з іншого боку під світлом заходу сонця сяяли лавандою.

— Отам, — сказала Гаррієт і показала пальцем. — Де дах плоский, бачиш?

Над нахиленим карнизом даху стирчав маленький фронтон. У ньому виднілося дрібне матоване вікно зі шпариною внизу завширшки три-п’ять сантиметрів. Гелі збирався запитати, як вона планує туди піднятися (воно розташовувалося на висоті майже п’ять метрів від землі), коли Гаррієт озвалася:

— Якщо підсадиш мене, я полізу по ринві.

— Та ти жартуєш! — зреагував на цю ідею Гелі, бо від іржі ринва ледь не ламалася навпіл.

Віконечко було дуже маленьке — завширшки менш ніж тридцять сантиметрів.

— Воно точно має вести в туалет, — сказала Гаррієт. Вона вказала на темне вікно посередині стіни. — А те куди?

— До мормонів. Я перевірив.

— І що там?

— Сходи. Там сходовий майданчик з дошкою оголошень і якимись плакатами.

— Може… Піймався, — тріумфально кинула Гаррієт, ляснувши себе по руці, а тоді дослідила розмазаного по долоні кривавого комара.

— Може, перший і другий поверхи всередині з’єднано, — сказала вона Гелі. — Ти ж там нікого не бачив?

— Чуєш, Гаррієт, вони не вдома. Якщо повернуться й спіймають нас, скажемо, що грали в «правду чи дію», але треба поспішити, бо інакше краще взагалі про це забути. Я тут цілу ніч не сидітиму.

— Добре… — Вона глибоко вдихнула й кинулася на голе по­двір’я, а Гелі — одразу за нею. Затупотіли вгору сходами. Гелі стежив за вулицею, поки Гаррієт, притуливши долоню до скла, зазирала всередину: безлюдні сходи, заставлені розкладними кріслами; сумні бежеві стіни, освітлені мигтючою смугою світла з вікна, що виходило на вулицю. Далі стояв охолоджувач для води, дошка оголошень із плакатами («РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ! ЛІКАРСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ У ЗОНІ РИЗИКУ»).

Вікно було зачинене, без москітної сітки. Ставши пліч-о-пліч, Гелі з Гаррієт обхопили пальцями язичок металевої стулки й стали даремно її смикати…

— Машина, — прошипів Гелі. Із шаленим серцебиттям вони припали до стіни будинку, поки авто просвистіло повз.

Коли воно зникло, діти вийшли з тіні й повторили спробу.

— А це що? — прошепотів Гелі, витягнувшись навшпиньки, щоб роздивитися центр вікна, де чітко впритул змикалися верхня й нижня шибки.

Гаррієт побачила, що він має на увазі. Засува не було, як і пазу, по якому шибки мали б ковзати одна над одною. Вона провела по стулці пальцем.

— Чуєш, — шепотнув зненацька Гелі й показав, щоб вона допомогла.

Разом вони штовхнули верхню частину шибки всередину; щось подалося й завищало, а тоді нижня частина вікна зі стогоном горизонтально прочинилася. Гелі востаннє перевірив дедалі темнішу вулицю — великий палець, усе чисто — а за мить вони вже пліч-о-пліч поповзом лізли всередину.

Повиснувши головою вниз, а пальцями торкаючись підлоги, Гелі побачив, як сірі цятки лінолеуму стрімко наближаються до нього, ніби ця симуляція граніту була поверхнею якоїсь чужої планети, що несеться зі швидкістю мільйона кілометрів на годину… лусь, голова гупнула об підлогу, і він скотився всередину, а поруч повалилася Гаррієт.