Маленький друг

— Колись і я дістану призвання, — мовив він із радістю, якої не відчував. — Просто Господь поки до мене не готовий.

— Є й інші дари Духа, — сказав Лоял. — Молитва, казання, пророкування, видіння. Покладання рук. Благодіяння і робота. Навіть серед твоєї сім’ї… — він стримано завагався. — Навіть там мож’ творити добро.

Юджин втомлено звів погляд на добрі відверті очі гостя.

— Суть не в тім, чого хочеш ти, — сказав Лоял. — А в досконалій волі Божій.

 

Гаррієт зайшла через задні двері й виявила, що підлога на кухні мокра, стільниці протерті, але Іди ніде немає. У будинку панувала тиша: ні радіо, ні вентилятора, ні кроків, лише монотонний гул холодильника «Фриджидейр». Позаду щось зашкрябало — Гаррієт підскочила й саме встигла обернутися й побачити маленьку сіру ящірку, що п’ялася по склу відчиненого вікна позаду неї.

Запах соснового очисника, яким скористалася Іда, у таку спеку викликав у Гаррієт головний біль. Громіздкий креденс із Напасті, що стояв у них в їдальні, засідав серед сумбурних стосів газет. Дві прямокутні таці для нарізки, вертикально сперті на верхній полиці, правили йому за божевільні очі; пригнувшись на коротеньких напружених ніжках, він на саму дещицю відхилявся збоку від стіни, наче старий замшілий шабліст, що наготувався перестрибувати через гори газет. Прослизаючи повз нього, Гаррієт з любов’ю провела по ньому долонею, і стара шафа ніби розправила плечі й люб’язно випрямилася, притислася до стіни, щоб дати дівчинці пройти.

Іду Ру вона відшукала у вітальні, у її улюбленому кріслі, де та їла ланч чи пришивала ґудзики, чи теребила горох, поки дивилася мильні опери. Саме крісло — пухке, зручне, зі зношеним твідовим обшиттям і грудкуватою набивкою — поступово стало нагадувати Іду, як собаки іноді набувають рис своїх власників; і Гаррієт, коли вночі не могла заснути, іноді спускалася вниз і скручувалася в ньому, тулячись щокою до коричневої твідової тканини, наспівуючи собі дивних старих пісень, які знала тільки Іда, пісень із глибокого дитинства Гаррієт, давніх і таємничих, як самий час — про примар, розбиті серця й мертвих та давно щезлих коханих:

 

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?

Нескінченно цвітуть квіти

І сонце не зайде ніколи.104

 

Перед самим кріслом на животі, перехрестивши щиколотки, лежала Еллісон. Вони з Ідою позирали у вікно навпроти. Помаранчеве сонце висіло низько, а крізь шкварчання денного вару видніли­ся телевізійні антени, що стриміли на даху будинку місіс Фонтейн.

Як же вона любить Іду! Від сили цього почуття Гаррієт паморочилося в голові. Абсолютно не роздумуючи про сестру, Гаррієт майнула вперед і палко обхопила Іду за шию.

Та стрепенулася.

— Господи милостивий, — видихнула вона. — А ти звідки об’явилася?

Гаррієт заплющила очі й втулилася обличчям у вологе тепло Ідиної шиї, що пахнуло гвоздикою, чаєм, деревним димом і ще чимсь гірко-солодким та пір’яним, але не настільки конкретним. Для Гаррієт той запах був самим утіленням любові.

Іда потягнулася й зняла з себе руку дівчинки.

— Вдушити мене хочеш? — мовила вона. — Диви туди. Ми якраз на того птаха на даху дивимся.

Не обертаючись, Еллісон пояснила:

— Він туди щодня прилітає.

Гаррієт прикрилася долонею від сонця. Зверху на димарі будинку місіс Фонтейн, гарненько вгніздившись поміж парою цег­лин, стояв червоноплечий еполетник:105 ошатний, у солдатській стійці, з твердим гострим поглядом і разючими багряними рубцями на кожному крилі, схожими на військові шеврони.

— Цікавий він, — сказала Іда. — Він отак співає.

Вона зморщила губи й професійно зімітувала крик червоноплечого еполетника: не плавне дудіння лісового дрозда, що сходило до сухого цір-цір-цір, наче дзикання цвіркуна, а тоді знову злітало до несамовитих трелей навзрид; не чистий тризвучний свист синиці чи грубий крик блакитної сизойки, схожий на скрип іржавої брами. То був уривчастий, стрекотливий, невідомий звук, застережний крик — церінь! — що здушувався на приглушеній флейтовій ноті.

Еллісон розсміялася.

— Дивися! — закликала вона, присідаючи навколішки — бо птах зненацька пожвавішав, розумно схилив глянсувату витончену голівку набік. — Він тебе чує!

— Давай ще раз! — попросила Гаррієт. Іда далеко не завжди показувала їм пташині крики — її треба було заскочити в гарному настрої.

— Так, Ідо, будь ласка!

Але та лише посміялася й похитала головою.

— Ви ж пам’ятаєте, нє? — сказала вона. — Стару оповідку про то, звідки в нього червоне крило?

— Ні, — миттю в унісон відповіли Гаррієт з Еллісон, хоч і па­м’ятали. Що старшими вони ставали, то рідше Іда розповідала історії, і від цього ставало прикро, бо вони в неї були шалені, дивні й часто вельми страшні: історії про дітей-потопельників, привидів у лісах і мисливський загін канюків, про золотозубих єнотів, які кусали дітей у колисках, і зачаровані блюдця з молоком, що вночі оберталося на кров…