Читаем Маленький друг полностью

Він ступив крок до машини, лише один. Коліна тремтіли; хрускіт гравію під ногами наганяв жаху. «Треба рухатися!» — квапив він себе якоюсь гарячковою енергійною істерією, ошаліло роззираючись навсібіч (ліворуч, праворуч, у небо) і виставивши вперед руку, щоб спертися, якщо доведеться падати. «Берися до справи!» Уже стало досить очевидно, що йому робити; лишалося питання як, оскільки неможливо обійти того факту, що він би радше ножівкою собі руку відчикрижив, ніж торкнувся братового тіла бодай пальцем.

На приладовій панелі — у досить природній позиції — лежала зашмарована червона рука його брата, з пожовтілими від тютюну пальцями й великим рожевим перснем у формі гральних костей. Розглядаючи його, Денні спробував подумки повернутися до реальності. Потреба номер один у нього — нюхнути, щоб зосередитися й розігнати серце. У вежі нагорі вдосталь продукту, донесхочу продукту; і що довше він тут гається, то довше «транс ам» стоятиме в бур’янах, а всередині на сидіннях стікатимуть кров’ю мрець і двоє мертвих вівчарок.

 

Гаррієт, тримаючись за поруччя обома кулаками, розпласталася на животі й від переляку не насмілювалася навіть дихати. Через те, що ноги лежали вище голови, уся кров прибула до обличчя і серцебиття стугоніло їй у скронях. Ущухли верески в машині, різкі завивання тварин, які, здавалося, не припиняться ніколи, але навіть запалу тишу ті нелюдські лементи ніби розтягнули й подерли до безформності.

Там він і стояв, Денні Ретліфф, унизу на землі, вкрай дрібний з такої рівної сумирної відстані. Усе завмерло, ніби на картині. Кожний пагін трави, кожний листок на кожному дереві ніби причесали, промаслили й приклеїли.

Лікті затерпли. Гаррієт трохи посунулася у своїй неоковирній позі. Вона не була певна, що саме щойно побачила — усе відбувалося задалеко, — але постріли й крики чулися досить чітко, і залишки тих вересків досі дзвеніли їй у вухах: різкі, жалючі, нестерпимі. Будь-які рухи в машині припинилися; його жертви (темні обриси, більше однієї, скидалося на те) лежали незворушно.

Зненацька він обернувся; Гаррієт боляче стиснуло серце. «Прошу Тебе, Боже, — молила вона, — прошу, Боже, нехай він не йде сюди…».

Та він рухався в бік лісу. Енергійно — озирнувшись перед тим назад — схилився на галявині. У щілині між футболкою й поясом джинсів проступила стрічка кремово-білої шкіри, яка контрастувала з темно-коричневою засмагою на руках. Він переламав пістолет і роздивився його; встав, начисто натер сорочкою. Тоді запустив у бік лісу, і темна тінь пістолета пронеслася понад вкритою бур’янами землею.

Гаррієт — підглядаючи за всім цим через передпліччя — поборола потужний імпульс відвернутися. Хоч їй відчайдушно хотілося знати, що він робить, усе одно було навдивовижу нелегко зосередитися на тому, щоб не відривати погляду від однієї яскравої віддаленої точки; їй довелося витрусити з голови туман, який постійно застилав їй зір, ніби темрява, що оповивала цифри на дошці в школі, коли вона надто напружено на них дивилася.

За якийсь час він повернувся з лісу й підійшов до авто. Так він і став, спітнілою м’язистою спиною до неї, злегка опустивши голову, з прикипілими здерев’янілими руками до боків. Висока тінь простиралася перед ним на гравії чорною планкою, що вказувала на другу годину. У такій жаріні було приємно дивитися на неї, на тінь, що дарувала очам відпочинок і прохолоду. А тоді вона ковзнула геть і щезла, бо він обернувся й рушив у бік вежі.

Гаррієт скрутило шлунок у вузол. Наступної миті вона прийшла до тями, кинулася до свого пістолета, почала закостенілими пальцями його розгортати. В одну мить якийсь старий пістоль, з якого вона не вміла стріляти (і навіть не знала, чи правильно його зарядила) здався зовсім дрібницею між нею й Денні Ретліффом, особливо в такому ризикованому місці.

Її погляд безладно стрибав навсібіч. Де розміститися? Тут? Чи, може, з іншого боку, трішки нижче? А далі вона почула брязкіт металевої драбини.

Гаррієт нетямлячись озирнулася. Вона ніколи в житті не стріляла. Навіть якщо поцілить, то не вб’є за першим разом, а з хисткого дашка резервуара відступати нікуди.

Брязь… брязь… брязь…

Гаррієт — проживши на мить тілесний жах від того, як її хапають і скидають з вежі — зіп’ялася на ноги, та щойно зібралася шубовснути з пістолетом і всім іншим у люк, у воду, щось її спинило. Заметлявши руками вона подалася назад і відновила рівновагу. Резервуар — це пастка. Зіткнутися з ним віч-на-віч, серед дня — це вже досить кепсько, але всередині в неї не буде ані шансу.

Брязь… брязь…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее