Маленький друг

Тоді Денні зупинив авто. До вежі лишалося ще досить далеко (дорога була погана, поросла високими бур’янами, тож він не хотів їхати далі, щоб ненароком не застрягнути). Собаки взялися гавкати, як оскаженілі, вистрибували по сидінню й намагалися пробратися вперед. Денні обернувся, ніби хотів вилізти з машини.

— Приїхали, — недолуго оголосив він. Він швидко висмикнув з чобота пістолет і націлив його на Фариша.

Але Фариш цього не бачив. Він обернувся боком на сидінні й вихляв черевом у бік дверей.

— Злазяй звідти, — сказав він суці з кличкою Ван Зант, — сидіти, я кажу, сидіти. — Він замахнувся рукою; собака зіщулилася.

— Стрибати до мене будеш? Свою неслухливецьку дурноту будеш мені показувати?

Він хіба краєм ока зачепив Денні й пістолет. Щоб привернути його увагу, Денні довелося прокашлятися.

Фариш підняв брудну руду червону долоню.

— Чекай, не спіши, — сказав він, не озираючись, — підожди, мені тра собаку навчити. Ти мене вже дістала, — (удар по голові), — сука ти нікчемна, навіть не думай мені свій гонор паршивий показувати. — Вони з собакою люто перезиралися. Вуха в суки припали до черепа; жовті очі горіли ясним вогнем.

— Давай. Рискни. Я тобі так вгаратаю… нє, чекай, — сказав він, підносячи руку й повертаючись до Денні наполовину, хворим оком. — Треба цю суку провчити. — Холодне й блакитне, ніби устриця, — отаким воно було, те хворе око. — Ну давай, — сказав він собаці. — Рискни. То буде останній раз, шо ти…

Денні звів курок і вистрелив Фаришеві в голову. Усе минуло просто, швидко: хрясь. Голова Фариша сіпнулася вперед, а рот роззявився. Напрочуд легким жестом він потягнувся до приладової панелі, щоб утримати рівновагу, — а тоді обернувся до Денні, здорове око було напівзаплющене, а от сліпе — широко розкрите. З рота йому збігла булька змішаної з кров’ю слини; він скидався на рибу, на спійманого на гачок сомика, плям-плям.

Денні вистрелив удруге, тепер у шию, і — у тиші, що задзвеніла й розчинилася навколо дрібнесенькими колами, — вискочив із машини й зачинив двері. Усе, зроблено; вороття немає. Кров забризкала його сорочку спереду; він торкнувся щоки й подивився на руді залишки на пучках пальців. Фариш повалився вперед руками на приладову панель; шия в нього була зовсім розпанахана, але повний крові рот досі ворушився. Соболь, менший з двох собак, вперся лапами ззаду в пасажирське сидіння і — перебираючи задніми лапами — силкувався його перелізти й зіп’ястися господареві на голову. Інша собака — та мерзотна сука з кличкою Ван Зант — уже видряпалася із заднього сидіння. Опустивши ніс, вона двічі оббігла його, тоді у зворотному напрямку, а після цього плюхнулася задом на водійське сидіння, настовбурчивши чорні вуха, ніби диявольські ріжки. Якусь мить вона вовком дивилася на Денні, а тоді взялася валувати: коротким пронизливим гавкотом, чітко й гучно.

Вона розносила чіткий тривожний сигнал, наче кричала: «Пожежа! Пожежа!». Денні позадкував. Від дрібного тріскоту пістолета шрапнеллю зірвалася в небо маса птахів. Тепер вони вже знову сідали, на дерева, на землю. Усю машину заливала кров: на вітровому склі, на приладовій панелі, на пасажирському вікні.

«Треба було поснідати, — стрельнула йому істерична думка. — Коли я востаннє їв?»

І на цьому він усвідомив, що понад усе йому треба помочитися, ця відчайдушна необхідність не покидала його від тієї миті, коли він вранці прокинувся.

Неземне полегшення зійшло на нього й проникло у кровообіг. «Усе гаразд», — подумав він, застібаючи штани, а тоді…

Його прекрасна машина; його машина. Якихось кілька секунд тому вона була цукерочкою, кралею, а зараз стала місцем злочину зі «Справжнього детективу»145. Собаки всередині знавісніло гасали туди-сюди. Фариш долілиць лежав на приладовій панелі. Поза в нього була на диво розслаблена й природна; якби не щедра калюжа крові, що розходилася йому від голови й скрапувала на підлогу, можна було б подумати, що він нахилився в пошуках ключів. Кров забризкала все вітрове скло — рясними глянцевими краплями темної рідини, розсипом важких квітникарських ягід падуба, що поприлипали до скла. Соболь на задньому сидінні плигав туди-сюди, гупаючи хвостом по вікнах. Ван Зант — яка сиділа зі своїм господарем — кинулася на нього кількома швидкими повторюваними випадами: штурхнула носом його в щоку, відскочила, стрибнула, щоб знов штурхнути, і гавкала, гавкала так уривчасто й пронизливо, що — дідько, вона ж собака, та все одно той короткий різкий сигнал тривоги не сплутаєш ні з чим, точнісінько як гучний голос, що зве на допомогу.

Денні потер підборіддя й ошаліло роззирнувся. Хай яка сверблячка спонукала його натиснути гачок, вона вже минула, а проб­леми ж його множилися настільки, що затінили сонце. Якого дідька він застрелив Фариша всередині машини? Якби ж зачекав дві секунди. Та ні: він аж умирав, так хотів із цим покінчити, як ідіот одразу кинувся натискати гачок, а не вичекати правильної миті.