Читаем Маленький друг полностью

Усередині пакета щось блідо і ясно виблискувало. Гаррієт обережно розіпхнула пластик і побачила таємниче гніздо блискучих білих мішечків, наче кладку величезних комашиних яєць. Один зсунувся й булькнув у воду, — Гаррієт швидко відібрала руку — але завис там, занурившись до половини, ніби медуза.

На одну огидну мить їй здалося, що ті мішечки живі. Через мерехтіння відбитого у воді світла, що танцювало всередині резервуара, вони ніби легенько пульсували. Тепер же Гаррієт бачила, що то просто прозорі пластикові мішечки, кожний набитий білим порошком.

Гаррієт обережно потягнулася й помацала один (зверху чітко виднілася маленька синя лінія зіп-застібки), а тоді підняла й зважила в руці. Порошок був білий — наче цукор чи сіль, — але з іншою текстурою, хрусткішою й більш кристалічною, хоча важив, що цікаво, досить небагато. Вона розкрила його й піднес­ла до носа. Жодного запаху, окрім слабкого аромату чистоти, що нагадало їй порошок «Комет», яким Іда мила ванну.

Ну, хай там що всередині: воно належить йому. Нижньою подачею Гаррієт кинула пакетик у воду. Там він завис на поверхні. Гаррієт розглядала його, а тоді, не надто задумуючись над тим, що й чому робить, потягнулася всередину сховку з чорної клейонки (більше білих пакетиків, збитих докупи, наче зернята в стручку), і взялася по три-чотири діставати й кидати їх лінивими жменями в чорну воду.

 

Тепер, у машині, Фариш уже забув, що його гризе, або принаймні так здавалося. Поки Денні вів через бавовняні поля, що розпливалися від ранкової спеки й пестицидів, то постійно знервовано позирав на брата, який відкинувся в сидінні й підмугикував пісні з радіо. Не встигли вони повернути з гравієвої дороги на тармакадам, а його шаленство вже невідь-як перейшло на мажорніші тони. Фариш заплющив очі й вдоволено вдихав на повні груди прохолодне повітря з кондиціонера, поки вони неслися по шосе в місто, слухаючи «Ранкове шоу» з Бетті Браунелл і Кейсі МакМастерсом на «ВНАТ» («В нас абищо торохтить» — як тлумачив абревіатуру Фариш)144. На «ВНАТ» транслювали Топ-40, що Фариш терпіти не міг. Але зараз йому подобалося, він кивав головою, барабанив по коліну, по підлокітнику, по панелі.

От тільки барабанив він трохи засильно. Від цього Денні нервував. З віком Фариш дедалі більше поводився як їхній батько: та його особлива усмішка, що виникала перед якимись неприємними словами, неприродна жвавість — балакучість, надмірна дружність — перед якимсь потужним вибухом.

Неслухливець! Неслухливець! Якось Денні обмовився цим словом, неслухливець, у школі, батьковим улюбленим словом, а вчителька сказала, що такого слова навіть нема. Але Денні досі чув високий скажений тріск у батьковому голосі, неслухливець!, коли на «ли» різко опускався пасок, а сам Денні роздивлявся власні руки, — поплямовані, з великими порами, побатовані шрамами, — які вчепилися за кухонний стіл так, що побіліли кісточки. Денні знав власні руки дуже добре; у кожний важкий момент у житті він вивчав їх, наче книжку. Вони слугували квитком на подорож у минуле: до побиттів, смертних одрів, похоронів, провалів; до приниження на гральному майданчику й вироку в судо­вій залі; до спогадів, реальніших за це кермо, за цю вулицю.

Вони вже виїхали на околиці міста. Проминули тінисту територію Старої лікарні, де якісь шкільні чирлідерки — вишикувані у формі літери V — одночасно підстрибували: гей! Ті були не в уніформі, навіть не в однакових сорочках, і попри бадьорі злагоджені рухи, мали розхлябаний вигляд. Руки розтинали повітря рухами семафора, кулаки злітали вгору.

У якийсь інший день — будь-який — Денні, мабуть, припаркувався б позаду старої аптеки й потайки спостерігав за ними. Тепер же, коли він повільно проїжджав через рябий затінок від листків, а на задньому плані миготіли дівчачі хвостики й засмаг­лі кінцівки, його пройняло морозом від несподіваної об’яви на передньому плані якоїсь меншої згорбленої істоти, одягненої в усе чорне, яка — з мегафоном у руках — спинила свою промоклу чвакливу ходу, щоб подивитися на нього з тротуару. Вона скидалася на дрібного гобліна — ледве метр заввишки, з помаранчевим дзьобом, великими помаранчевими ступнями та якась дивно змокріла. Коли машина її минула, істота обернулася плавним супровідним рухом і розгорнула чорні крила, ніби в кажана… і в Денні волосся дибки стало від думки, що він уже десь її бачив, цю істоту, напівдрозда, напівгнома, напівдиявольське дитя; що звідкись (усупереч малоймовірності такого збігу) він її пам’ятає. Що дивніше: вона теж пам’ятає його. І, зиркнувши в дзеркальце заднього огляду, Денні побачив її знову, малу чорну постать із чорними крилами, яка дивиться вслід машині, ніби маленький небажаний посланець з іншого світу.

Межі стираються. У Денні закололо в скальпі. Заросла дорога стала подібна на коридор конвеєрної лінії з якогось кошмару, її зусібіч душила насичено-зелена лихоманкова тінь.

Він зиркнув у дзеркало. Істота вже щезла.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее