Маленький друг

Денні похитав головою. У роті відчувалася кров.

— Бо я таки то зроблю. Таки замочу того негритоса. Я вас обох замочу. — Фариш відчинив пасажирські дверцята «транс ама» і за карк закинув Денні всередину.

— Веди, — гаркнув він.

Денні — не тямлячи, як йому вести не з того боку машини — потягнувся помацати скривавлений ніс. «Богу дякувати, я не вмазаний, — подумав він, витираючи тильним боком долоні рот, розсічену губу й усе інше, — дякувати богові, шо я не вмазаний, бо інакше здурів би…»

— Їдем? — весело озвався Кертіс, дибуляючи до відчине­ного вікна; вимащеними помаранчевим губами він видав звук двигуна, брум-брум. Тоді сполошився, побачивши в Денні на обличчі кров.

— Ні, маленький, — сказав Денні, — ти нікуда не їдеш, — але тут же обличчя Кертіса обм’якло, і він — хапаючи ротом повітря — обернувся й поспішив геть, бо Фариш саме відчинив дверцята з водійського боку: клац. Свист.

— Місце, — сказав він, і не встиг Денні розібратися, що коїться, як на заднє сидіння застрибнули дві Фаришеві німецькі вівчарки. Собака на кличку Ван Зант гучно захекала йому у вухо; гарячий віддих відгонив гнилим м’ясом.

Шлунок у Денні сіпнуло. Поганий знак. Собаки знали команду нападу. Одного разу сука прорила собі лаз із загону й укусила Кертіса за ногу, так глибоко крізь джинси, що довелося зашивати рану в лікарні.

— Фарише, будь ласка, — попросив він, а Фариш відігнув спинку сидіння на місце й сів за кермо.

— Закрий пащу. — Фариш втупився просто перед собою, якимись незвично мертвими очима. — Пси їдуть з нами.

Денні по-театральному взявся обмацувати кишені.

— Як я буду вести, мені тра гаманець. — Насправді йому була потрібна хоч якась зброя, бодай ніж.

Усередині машини палала спека. Денні ковтнув слину.

— Фарише? — перепитав він. — Як я буду вести, мені тра права. Я зараз зайду до себе і візьму.

Фариш відкинувся в сидінні, заплющив очі і якийсь час так і лежав — майже нерухомо, лише тріпав повіками, ніби намагався відбити наближення серцевого нападу. Тоді, вкрай раптово, підстрибнув і на повну горлянку гаркнув:

— Юджин!

— Слухай, — сказав Денні, перекрикуючи гострий гавкіт із заднього сидіння, — не тра його сюди кликати, я сам візьму, добре?

Він потягнувся до ручки дверцят.

— Тпру, я всьо бачив! — крикнув Фариш.

— Фариш…

— І це тож бачив! — Рукою Фариш блискавично сягнув верху свого черевика. «У нього там ніж? — подумав Денні. — Прекрасно».

Давлячись від спеки, увесь пронизаний пульсівним болем, він якийсь час просто сидів, роздумуючи. Як краще діяти, щоб Фариш не накинувся на нього знову?

— Я не можу вести з цього боку, — зрештою сказав він. — Я піду по гаманець, тоді поміняємось місцями.

Денні уважно стежив за братом. Але наразі Фаришеві думки літали десь далеко. Він обернувся до заднього сидіння й підставив обличчя вівчаркам, які взялися його облизувати.

— Ці пси, — погрозливо сказав він, підіймаючи підборіддя для їхньої шаленої уваги, — ці пси мені важливіші, ніж хоч яка людина, що хоч колись вродилася. Я більше за цих псів переживаю, ніж хоч за якусь людину, що колись жила.

Денні чекав. Фариш цілував і гладив псів, примовляючи до них нерозбірливим дитячим лепетом. За мить-другу (уніформа «Ю-Пі-Ес» і так була досить гидка, але принаймні одну річ Денні міг сказати на її захист: у ній Фаришеві було б важко, якщо не неможливо, приховати якусь зброю) він відчинив дверцята, виліз із «транс ама» й попростував через подвір’я.

Двері трейлера Ґам скрипнули з гумовим ляскотом, ніби від холодильника. Юджин вистромив голову.

— Скажи йому, шо мені не до вподоби розмови в такому тоні.

У машині застугонів клаксон, від чого вівчарки загавкотіли з новою силою. Юджин скинув окуляри на кінчик носа й глипнув Денні через плече.

— На твоїм місці я б не дозволяв тим тваринам їхати з вами в машині, — сказав він.

Фариш закинув голову й загорлав:

— Ану назад вертайся! Вже!

Юджин набрав повітря, потер потилицю. Майже не ворушачи губами, він мовив:

— Як не відправиться у Вітфілд знов, то він когось уб’є. Того ранку зайшов і хотів мене підпалити.

— Шо?

— Ти то спав, — відповів Юджин, з острахом позираючи Денні через плече на «транс ам»; хай що відбувалося з Фаришем і машиною, він від цього добряче нервував. — А він запальничку дістав і каже, що спалить мені решту лиця. Не сідай до нього. З псами точно нє. Хто його зна, шо він зробить.

— Не змушуй мене йти до тебе! — гукнув з машини Фариш.

— Слухай, — сказав Денні, нервово поглипуючи на «транс ам», — приглянеш за Кертісом? Обіцяєш?

— Це до чого? Ти куда зібрався? — відповів Юджин, впившись у нього різким поглядом. Тоді відвернувся. — Ні, — мовив він, кліпаючи очима, — ні, не кажи таке, не кажи ні сло…

— Я рахую до трьох, — вереснув Фариш.

— Обіцяєш?

— Обіцяю і перед Богом клянуся.

— Раз.

— Ґам не слухай, — звелів Денні понад черговим ревом клаксона. — Вона не може нічо, хіба відбивати охоту.

— Два!

Денні поклав руку Юджинові на плече. Гарячково озираючись на «транс ам» (єдиний рух, який він міг там розібрати, — то собаки, що гупали хвостами по вікнах), він сказав: