Маленький друг

Земля на периферичному зорі ніби зовсім перекособочено підскочила до неї, і на одну мить Гаррієт була певна, що впаде. Наступної вона вже осідлала поперечину, тримаючи її, ніби ліни­вець. Вона піднялася вже дуже високо, настільки, що могла скрутити собі в’язи, тому заплющила очі й на мить розслабилася, щокою впершись у грубе залізо.

 

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете…

 

Гаррієт обережно розплющила очі, а тоді — упираючись на балку — сіла. Як же вона далеко від землі! Так само вона вже сиділа — верхи на гілляці, у вимащених болотом трусах і з обку­саними мурахами ногами, — коли вилізла на дерево й не могла злізти. То було влітку після першого класу. Якось вона собі загуляла — після літньої біблійної школи, так? Якось вона туди здерлася, без страху, «як бісова білка!» — вигукнув якийсь дідо, котрий випадково почув млявий присоромлений голосок Гаррієт, що кликав згори на допомогу.

Гаррієт повільно підвелася на хистких колінах, чіпляючись за балку. Вона перенесла хватку на поперечину над головою і — по черзі хапаючись руками — пройшла далі. Той згорблений дідо досі стояв у неї перед очима з байдужим буряковим обличчям і позирав на неї крізь хащі гілок. «Ти чия?» — крикнув був він хрипким голосом. Він колись жив у сірому потинькованому будинку біля баптистської церкви, той дід, і жив сам. Тепер уже помер, а на подвір’ї в нього залишився лише пеньок на місці пеканового дерева. Як же він злякався, зачувши її беземоційні зойки («допоможіть… поможіть…»), що доносилися ніби ні­звідки — і став роззиратися вгору, вниз, навкруги, ніби його по плечу поплескав привид!

Кут хрестовини став уже занадто гострим, щоб стояти. Гаррієт знову осідлала бруси й ухопилася за бруси з іншого боку. Кут був складний; пальці вже мало що відчували, а серце рвучко пурхнуло, коли вона хитнулась у відкритий простір — тремтячими від утоми руками — і довкола, на інший бік…

Тепер у безпеці. З’їхала вниз по нижній лівій поперечині хрестовини, ніби поручнем у власному домі. Він загинув страшною смертю, той дідо, і Гаррієт ледве вистачало витримки про це згадувати. До нього додому вдерлися грабіжники, змусили лягти на підлогу й побили до півсмерті бейсбольною биткою, а коли сусіди схвилювалися й прийшли перевірити, як він, чоловік уже лежав мертвий у калюжі крові.

Гаррієт обіперлася відпочити на протилежну балку; драбина висіла трохи далі. Тягнутися не так далеко, але Гаррієт втомилася й поводилася дедалі недбаліше — і лише коли вхопилася за перекладину драбини, тіло пройняло жахом, бо ступня зіслизнула, і вдалося втриматися лише в останню мить. Тепер вона скінчилася, та мить небезпеки, ще до того, як Гаррієт зрозуміла, що сталося.

Вона заплющила очі й щосили трималася, доки дихання не повернулося до норми. Коли розплющила, виникло відчуття, ніби вона висить на мотузяній драбині повітряної кулі. Уся земля розтягнулася перед нею в панораму, ніби краєвид із замку в її старій книжці з казками «З віконця вежі»:

 

Пишнота ллється на стіни замку

Й старі засніжені Вершини в Казці,

Довге світло озера всипає

І дика Злива славетно стрибає…142

 

Та часу на мріяння не було. Її сильно злякав рев літака-розпилювача — який вона на мить сприйняла за машину; тож Гаррієт обернулася й якомога швидше подерлася драбиною до верхівки.

 

Денні тихо лежав на спині, втупившись у стелю. Світло було різке й осоружне; його охоплювала слабкість, ніби він оклигував від гарячки, і тут до нього дійшло, що він уже довго дивиться на один і той самий промінь світла. Звідкись знадвору долинув спів Керті­са, якесь слово, подібне на «мармеладка», що знову й знову повто­рювалося; лежачи без руху, Денні поступово став помічати якийсь дивний грюкіт, ніби на підлозі біля його ліжка чухався собака.

Денні зіпнувся на лікті — і рвучко відсахнувся, побачивши Фариша, який (руки схрещені, нога притупує) сидів на вільному місці Юджина й роздивлявся його рішучим заплилим оком. Коліна в нього витанцьовували; борода навколо рота наскрізь промокла, наче він щось на себе пролив або заслинився й жував собі губи.

За вікном тьохнула пташка — трясихвістка абощо, приємним цінь-цвірінь, наче по телевізору. Денні посунувся й збирався сісти, коли Фариш кинувся вперед і тицьнув його в груди.

— Ой, нє, ти нє. — Амфетамінний віддих гарячим смородом ударив Денні в обличчя. — Тебе я за жопу тримаю.

— Пусти, — виснажено відказав Денні й відвернувся, — дай встати.

Фариш подався назад; і тут на коротку мить із Пекла полум’ям виринув їхній мертвий батько — зі схрещеними руками — і презирливо зблиснув поглядом крізь Фаришеві очі.

— Стули писок, — прошипів той і штурхнув Денні назад на подушку, — ні слова не кажи, а слухай мене. Тепер ти звітуєш мені.

Денні збентежено ліг, принишк.