Маленький друг

Краєвид так її захопив, що на резервуар Гаррієт уваги майже не звернула. Хай як вона намагалася, та не могла чітко пригадати, як було там нагорі чи як там усе побудовано, а лише, що він дерев’яний і в дашку вирізано дверцята. На пам’яті Гаррієт вони видавалися площею пів на пів метра, із завісами й ручкою, як у кухонної шафки. Хоч уява в неї була така багата, що вона ніколи до кінця не могла бути певною, чи справді щось пригадує, чи домальовує собі в голові, щоб затулити проріхи, чим більше вона міркувала про Денні Ретліффа, що скоцюрбився на верхівці вежі (його напружену позу, те, як збуджено він позирав собі через плече), тим більше їй здавалося, що він або щось ховав, або ховався сам. Але щоразу в думках виринала та збурена небуденна тривога, коли його погляд торкнувся її й спалахнув, ніби промінчик сонця, що поцілив у сигнальне дзеркальце: він ніби подав якийсь код, сигнал порятунку, якесь розпізнання. Якимсь чином він знав, що вона там; вона перебувала в його полі свідомості; певним химерним чином (і від такого усвідомлення Гаррієт пройняли дрижаки) Денні Ретліфф — єдина людина, яка вперше за довгий час її по-справжньому побачила.

Залиті сонцем рейки полискували, ніби темна ртуть, срібними артеріями тягнулися від стрілкових переводів; старі телеграфні стовпи кошлатилися зеленою пуерарією й диким виноградом, а над ними височіла вицвіла від сонця водонапірна вежа. Гаррієт обережно крокувала до зарослої бур’янами галявини. Вона все ходила навкруг і навколо поіржавілих металевих підпірок, тримаючи відстань метрів зо три.

Тоді, нервово озирнувшись через плече (ні машин, ні їхнього гулу, жодних звуків, окрім пташиних криків), підійшла, щоб роздивитися драбину. Нижня перекладина висіла вище, ніж вона пам’ятала. Дуже високому чоловікові, може, і не доведеться підстрибувати, щоб досягнути її, але всім іншим — так. Два роки тому, коли вона була тут із Діком, то ставала йому на плечі, а тоді він — непевними рухами — спинався на сидіння свого велосипеда й ліз за нею.

Кульбаби, пучки мертвої трави, що стриміли крізь гравій, ошалілі співи цвіркунів: вони наче знали, що вже кінець літа, що скоро вони вмиратимуть, і своєю маніакальною піснею додавали ранковій атмосфері ряхтливого гарячкового, нестабільного відтінку. Гаррієт роздивилася підпірки резервуара: металеві Н-подібні балки з просвердленими кожні пів метра прямокутними дірками, зовсім злегка нахилені до контейнера. Трохи вище основу підтримували металеві стовпці, що діагонально перехрещувалися в гігантський ікс. Якщо їй удасться досить високо вишкрябатися по передній підпірці (висота була значна; Гаррієт зовсім зле оцінювала відстані), можливо, їй вдасться підібратися до драбини по одній із нижніх поперечин.

Набравшись хоробрості, вона взялася лізти. Хоч поріз уже загоївся, долоня досі нила, тому Гаррієт була змушена більше налягати на правицю. Отвори в балках були якраз такого розміру, що вона могла втиснути в них пучку пальця чи носок кросівка.

Важко дихаючи, вона п’ялася вгору. Просувалася повільно. Балку вкривав грубий шар іржі, що цегляною червінню лишався в неї на долонях. Хоч висоти Гаррієт і не боялася, — висота її підбадьорювала, вона любила всюди лазити, — у цьому випадку не було особливо за що хапатися, кожний сантиметр вимагав зусиль.

«Навіть якщо я впаду, — запевняла вона себе, — то не вб’юся». Гаррієт уже падала (і зістрибувала) з деяких дуже високих точок — даху сараю, великої гілляки пеканового дерева на подвір’ї Еді, риштування перед пресвітеріанською церквою — і не зламала ані кісточки. І все ж на такій висоті вона почувалася незахищеною від чужих допитливих очей, і кожен звук знизу, кожен хрускіт чи пташиний клекіт змушував її відвертатися від поіржавілого бруса за п’ятнадцять сантиметрів від обличчя. Зблизька той брус був окремим собі світом, пустельною поверхнею червоної іржавої планети…

Руки в неї потроху німіли. Іноді на гральному майданчику — коли вона бавилася в перетягування каната, звисала на шворці чи верхній перекладині гімнастичних «джунглів» — Гаррієт охоп­лював дивний імпульс, бажання розслабити хватку й упасти, і цей самий імпульс вона борола в ту мить. Вона тягнулася догори, зціпивши зуби, зосередивши всю силу на пекучих пучках пальців, коли на волю вирвався й продзвенів їй у думках віршик зі старої книжки, з дитячої книжки:

 

Старий містере Чане, я часто чула, що кажуть,

Мовляв, у вас на головах кошики носять,

Ножицями ви м’ясо ріжете,

А паличками — їсте…141

 

В останньому пориві волі Гаррієт ухопилася за найнижчу поперечину й підтягнулася. Старий містер Чан! Його зображення в дитячій книжці в дитинстві лякало її до смерті: гостроверхий китайський капелюх, вусики-ниточки й вузькі та хитрі ман­даринські очі, але найстрашнішою була пара ножиць, які він украй делікатно тримав у руках, єхидно виграючи довгою тонкою посмішкою…

Гаррієт спинилася й оцінила свою позицію. Далі — оце найважче — доведеться гойднути ногами у відкритий простір, на поперечину. Вона глибоко вдихнула й підтягнулася в порожнечу.