Маленький друг

Чистих сорочок у комоді не знайшлося. Вона якомога тихіше висунула шухляду Еллісон — і втішилася, побачивши серед гармидеру брудного одягу напрасовану й акуратно складену сорочку: стару ґерлскаутську. Гаррієт піднесла її до обличчя й довго мрійливо вдихала: та досі зовсім слабко пахла Ідиним пранням.

Гаррієт взулася й подріботіла вниз. Усюди панувала тиша, лише цокотів годинник; під ранковим світлом, що щедро розли­валося на поруччя й запилюжену махагонієву стільницю, розгардіяш і завал якось здавалися менш відразливими. Зі стіни сходового майданчика усміхався звабливий шкільний портрет матері Гаррієт: рожеві губи, білі зуби, величезні блискучі очі з білими іскорками, що спалахували, дзінь, у сліпучих зіницях. Гаррієт пробралася повз нього — ніби грабіжник повз детектор руху, зігнувшись у три погибелі — і у вітальню, де нахилилася й дістала з-під Ідиного крісла пістолет.

У шафі в коридорі вона взялася шукати щось, у чому його можна нести, і знайшла там синтетичний мішечок на затяжках. Проте помітила, що в ньому обриси зброї буде чітко видно. Тож вона вийняла пістолет, загорнула його в кілька товстих шарів газети й закинула цей пакунок собі через плече, наче Дік Віттінґтон зі збірки казок, який ішов шукати щастя140.

Як тільки вона вийшла на вулицю, ніби просто їй у вухо заспівала пташка: приємною чіткою поступовою фразою, що розривалася, падала донизу, тоді здіймалася догори. Хоча серпень ще не закінчився, у вранішньому повітрі бриніло щось по-осінньому курне й прохолодне; майорці на подвір’ї в місіс Фонтейн — петардово-червоні, жовтогарячі й золоті — уже починали схиляти потерті голівки, вкриті плямками й збляклі.

Як не рахувати птахів, — що співали гучно й пронизливо, з дурнуватим оптимізмом, який межував із ґвалтом, — на вулиці було нелюдно й незрушно. На порожньому газоні джеркотів розприскувач; вуличні ліхтарі, освітлені веранди сяяли довгими порожніми перспективами, і навіть неголосні кроки на тротуарі ніби відлунювали й розносилися далеко-далеко.

Росяна трава, мокрі вулиці, розпростерті широкою чорнотою, ніби тягнулися до нескінченності. З наближенням до навантажувальних парків, газони меншали, будинки вбожішали й тісніше збивалися докупи. На відстані кількох вулиць проревіло самотнє авто — у бік Італійського містечка. Невдовзі, за якихось кілька кварталів, на тінистій території Старої лікарні почнуться тренування чирлідерок. Останні кілька ранків Гаррієт чула, як вони там перегукуються й кричать.

За Натчез-стріт тротуари були випнуті, потріскані й дуже вузькі, заледве кількадесят сантиметрів завширшки. Гаррієт ішла повз забиті дошками будівлі й провислі ґанки, подвір’я з поіржавілими балонами з пропаном і траву, яку не підстригали тижнями. Рудий чау-чау зі сплутаною шерстю дзенькотливо кинувся на огорожу із сітки, зблиснувши зубами в синій пащі: клац-клац. Хай яке те чау-чау було зле, Гаррієт стало його шкода. Він мав такий вигляд, ніби його ніколи за життя не купали, а взимку з одною алюмінієвою мискою замерзлої води залишали на вулиці.

Повз контору талонів на їжу; повз вигорілу продуктову крамницю (вдарила блискавка, так і не відбудували), а далі Гаррієт повернула на встелену гравієм дорогу, що вела до навантажувальних парків і залізничної водонапірної вежі. Вона не мала якогось особливо чіткого уявлення про те, що робитиме чи що на неї там чекає — і найкраще було й не надто над цим замислюватися. Гаррієт старанно вивчала мокрий гравій, усипаний чорними сучками й густолистими гілляками, обламаними учорашньою бурею.

Колись давно з цієї водонапірної вежі брали воду для парових двигунів, але якщо її тепер для чогось і використовували, то Гаррієт про це не знала. Кілька років тому вона разом з одним хлопцем на ім’я Дік Піллов вилізли на неї, щоб подивитися, як далеко звідти видно — як виявилося, досить далеко, аж до федеральної автомагістралі. Від побаченого їй забило дух: на шворках тріпотить прання, поле гостроверхих дахів, схожих на паперові човники, з червоними й зеленими, чорними й сріблястими покрівлями, з ґонту й міді, з гудрону й бляхи, усе розкинулося низько в ефірній мрійливій далечині. Краєвид наче з іншої країни. Усе здавалося якимсь фантастичним, іграшковим, нагадувало їй фотографії країн Сходу — Китаю, Японії. Далі, виблискуючи жовтою збриженою поверхнею, звивалася річка, і тягнулася вона так далеко, що можна було завиграшки повірити, ніби та мерехтлива механічна Азія вибиває, гуде й грюкоче своїми мільйонами мініатюрних дзвоників одразу за горизонтом, за мулистими драконячими вигинами водойми.