Маленький друг

Епіфанія в Юджина мала три частини. Перша: оскільки він не був духовно готовий проповідувати зі зміями й не отримав від Господа помазання, з милості й справедливості Своєї Бог накинувся й уразив його. Друга: не кожному у світі — християнину, вірянину — призначено бути проповідником Слова; Юджин помилився в думці, що проповідування (до якого він був нездіб­ний майже в усіх аспектах) — це єдина драбина, якою праведники можуть досягти Раю. Здавалося, у Господа на Юджина інші плани, від самого початку — бо Юджин не був оратором, не мав освіти, дару різних мов, легкого порозуміння з ближніми; навіть знак у нього на обличчі робив його маловірогідним посланцем, бо від такого видимого символу помсти живого Бога люди здригалися й щулилися.

Та якщо Джин негідний пророчити чи проповідувати Євангеліє — що тоді? «Якийсь знак», — молив він, лежачи без сну в лікарняному ліжку, у прохолодних сірих тінях… і в цих моліннях його погляд постійно тягнувся до смугастої вази з червоними гвоздиками біля ліжка його сусіда — дуже кремезного, дуже коричневого старого чоловіка з сильно зморщеним обличчям, рот у якого розтулявся й стулявся, ніби у рибини на гачку; його сухі пряниково-брунатні долоні — вкриті жмутами чорного волосся — з таким відчаєм хапали й смикали сіре простирадло, що спостерігати за цим було страшно.

Квіти були єдиною латкою кольору в палаті. Коли Ґам лежала в лікарні, Юджин повернувся, щоб з одвірка зазирнути на свого бідного сусіда, з яким він і словом не перекинувся. Ліжко було порожнє, але квіти лишилися на місці, палахкотіли багрянцем із приліжкової тумби, ніби із солідарності з глибоким червоним басом болю, що пульсував у вкушеній руці, і тут зненацька полуда спала, і Юджинові відкрилося, що саме квіти й були тим знаком, про який він благав. Вони — дрібні природні речі, квіти, створені Богом і такі ж живі, як і його серце: ніжні, витончені красуні з венами й судинами, які потягують воду з вази з «фентонівського» скла139, дихають своїм благим гвоздичним ароматом навіть у Долині тіни смертної. І поки Юджин роздумував про це, сам Господь заговорив до нього, прямо там же, серед денної тиші, словами: «Засаджуй мої сади».

Це й була третя епіфанія. Того ж дня Юджин обнишпорив пакетики з насінням на задньому подвір’ї й засадив ряд листової капусти та ще один зимового зеленого турнепсу на вологій темній грядці, де донедавна поверх листа чорної пластмаси стояв стос старих тракторних шин. Також він придбав на розпродажі в кормовому магазині два трояндові кущі й посадив їх у порослій чагарем траві перед бабиним трейлером. Ґам, як і зазвичай, щось запідозрила, ніби ті троянди якоюсь хитрістю мають обернутися їй витратами; Юджин кілька разів запопадав, як вона стоїть на передньому подвір’ї й дивиться на бідні кущики так, ніби то якісь небезпечні зловмисники, прохачі й паразити, що обберуть їх до нитки.

— Я шо хочу знати, — мовила вона, кульгаючи за Юджином, поки той обробляв троянди пестицидами й поливав водою, — а хто ж за тими квітками буде призирати? Хто заплате за всілякі пшикалки й добрива? Хто їх поливати візьметься, обмітати, плекати і взагалі морочитися весь час? — І впилася в Юджина старим мутним оком мучениці, мовляв, вона знає, що весь тягар догляду безрадісно впаде тільки на її плечі.

Двері трейлера зі скрипом відчинилися — так гучно, що Юджин аж підскочив, — і всередину забрів Денні: брудний, неголений, із запаленими очима й ознаками зневоднення, ніби кілька днів блукав пустелею. Він так змарнів, що джинси спадали йому зі стегнових кісток.

— Маєш жахливий вигляд, — прокоментував Юджин.

Денні різко глянув на нього, після чого упав за столом, обхопивши голову руками.

— Сам винен. Тобі тра перестати вживати ту погань.

Денні підвів голову. Його порожній погляд наганяв жаху. Зненацька він промовив:

— Ти пам’ятаєш ту малу дівчинку з чорним волоссям, шо приходила до задніх дверей Місії, коли тебе змія вкусила?

— Ну так, — відповів Юджин, пальцем згортаючи буклет. — Пам’ятаю. Фарш може скільки завгодно оповідати свої бзіки, і ніхто в тому не сумнівається…

— Значить, пам’ятаєш.

— Так. І цікаво, що ти її згадав. — Юджин замислився, з чого почати. — Та дівчинка від мене втікла, — сказав він, — ще до того, як змії полізли з вікна. Як ми там з нею стояли надворі, вона нервувала, а щойно звідти почувся крик, вона чухнула. — Юджин відклав буклет. — І я тобі ще дещо скажу: я не лишив ті дверцята незамкненими. Мені однаково, шо там каже Фарш. Коли ми повернулися, вони вже були відчинені, і…

Він відкинувся шиєю назад і придивився до дрібної фотографії, яку Денні раптом тицьнув йому в обличчя.

— Ну, це ж ти, — сказав він.

— Я… — Денні здригнувся й підняв набряклі очі до стелі.

— Де ти це взяв?

— Це вона лишила.

— Де лишила? — спитав Юджин, а тоді: — Шо то за звук? — Надворі хтось гучно завивав. — Кертіс? — мовив він, підво­дячись.

— Ні… — Денні глибоко й шорстко вдихнув, — то Фариш.

— Фариш?