Читаем Маленький друг полностью

Так, ту стару пані спіткала біда, і така втрата, яка сталась у неї, це щось чуже, сумне й таємниче. Родині Денні не було чого особ­ливо втрачати. А сам Робін (щедрий товариський малий) помер, — помер уже багато років тому, — його вбив якийсь збоченець, що проходив повз, або якийсь брудний старий бурлака, що заблудив сюди від колії, ніхто цього не знав. У школі того ранку понеділка вчителька місіс Мартер (капосна товстуля із зачіскою-бабеттою, яка змусила Денні цілий тиждень ходити в школу в жіночій перуці, щоб за щось його покарати, він уже не пам’ятав, за що саме) стояла перешіптуючись з іншими вчительками в коридорі, а очі в неї були червоні, ніби вона перед тим плакала. Коли пролунав дзвінок, вона сіла за свій стіл і сказала:

— Учні, маю для вас дуже сумну новину.

Більшість міських дітей уже знали — але не Денні. Спершу йому здалося, що місіс Мартер їх намахує, але коли вона сказала їм узяти олівці й кольоровий папір і почати малювати листівки для Робінової сім’ї, зрозумів, що це не жарти. У себе на аркуші він ретельно вивів Бетмена, Людину-Павука й Галка, які в один ряд стояли в Робіна перед будинком. Він хотів намалювати їх у дії, — як вони рятують Робіна, стирають на пил поганців, — але йому бракувало художнього хисту, тож просто намалював їх усіх в рядок перед будинком. Із запізненням домалював також себе, збоку. Йому здавалося, що він підвів Робіна. Зазвичай у неділю в економки Клівів був вихідний, але тоді вона працювала. Якби він не дав їй прогнати себе раніше того дня, можливо, Робін був би живий.

Денні й без того почувався так, ніби ледве уникнув подібної долі. Батько часто відпускав їх із Кертісом валандатися містом на самоті — часто вночі, — і якби за ними кинувся якийсь покидьок, вони б не могли звернутися до чийогось дому чи дружніх сусідів. Хоч Кертіс умів на прохання досить покірно ховатися, він не розумів, чому йому не можна розмовляти, тож його доводилося постійно зацитькувати, — та все одно Денні тішився, що має таке товариство, навіть попри те, що Кертіс був страшенно полохливий і в нього траплялися напади кашлю. Найгірші вечори бували тоді, коли Денні лишався сам. Тихо, наче миша, він ховався по сараях і за живоплотами інших людей, швидко й неглибоко дихав у темряві, доки о дванадцятій більярдна не зачинялася. Тоді він виповзав зі своєї схованки; гнав вулицею, аж до освітленої більярдної, озираючись через плече від кожного найменшого звуку. А що він у цих нічних поневіряннях ніколи не бачив нічого особливо страшного, чомусь йому ставало ще страшніше, ніби вбивця Робіна невидимий або має якісь таємні сили. Йому почали снитися кошмари про Бетмена, де той з’являвся в якомусь безлюдному місці й швидко ішов на нього, блискаючи злим поглядом.

Денні не був плаксієм, — батько нічого подібного не дозволяв, навіть Кертісові, — проте одного дня Денні розридався перед усією родиною, чим спантеличив і їх, і себе. А коли не зміг стриматися, батько підсмикнув його за руку й запропонував реальну причину для плачу. Коли він закінчив зі шмаганням, Рікі Лі затиснув Денні у вузькому проході в трейлері.

— То, певно, твій хлопець був.

— Певно, ти б хотів бути на його місці, — добросердо сказала його баба.

Наступного ж дня Денні пішов до школи й став вихвалятися тим, чого не зробив. Якимсь дивним чином він намагався так лише зберегти обличчя, — він же нічого не боїться, це точно, — та все ж йому було бентежно думати про це, про те, як журба обернулася на брехню й хвастощі, як свою роль відіграла навіть заздрість, буцім життя в Робіна складалося з одних свят, подарунків і тортів. Бо звісно ж: життя в Денні було нелегким, але він принаймні був живий.

Дзвінок над дверима теленькнув, і на стоянку з жирним па­кетом у руці вийшов Фариш. Побачивши порожнє авто, він завмер на місці.

Денні плавно вийшов із телефонної будки: жодних різких рухів. Останні кілька днів Фариш поводився настільки непередбачувано, що Денні став почуватися заручником.

Фариш обернувся до нього осклілими очима.

— Ти шо там робиш? — запитав він.

— Е, та нічого. Просто в довідник заглядав, — сказав Денні, швидко наближаючись до авто, силкуючись зберігати нейтральний приязний вираз обличчя. Останнім часом Фариша могла розлютити будь-яка нетипова дрібниця; минулого вечора він так гупнув по столу склянкою молока, що та розбилася в нього в руці, а все через те, що його щось засмутило по телевізору.

Фариш агресивно роздивлявся його, не зводячи очей.

— Ти мені не брат.

Денні спинився, торкнувшись долонею дверцят машини.

— Шо?

Без анінайменшого попередження Фариш кинувся вперед і збив Денні з ніг.

 

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее