Читаем Маленький друг полностью

Повітря всередині було густе й порохне. Гаррієт міцно затиснула ніс. У темряві — груди здіймаються, по шкірі голови забігала мурашва — вона втупилася в старий пошарпаний воланчик для бадмінтону, що лежав на підлозі біля складених колод, край групки різноколірних металевих банок із підписами «Бензин», «Трансмісійна олива» і «Престон».

Голоси: чоловічі. Гаррієт наїжачилася. Минуло багато часу, упродовж якого здавалося, що бляшанки «Бензин», «Трансмісійна олива» й «Престон» — це останні три артефакти, що залишилися від усе­світу. «Що вони мені зроблять? — гарячково роздумувала вона. — На очах у Честера? — Хоч як вона дослухалася, хрип власно­го дихання все приглушував. — Просто закричи, — твердила вона сама собі, — якщо тебе схоплять, закричи й виривайся, закричи й тікай…» Чомусь найбільше вона боялася саме машини. Хоч і не могла ска­зати чому, здавалося, якщо її затягнуть у машину, все закінчиться.

Вона не думала, що Честер дозволить їм її забрати. Але їх двоє, а Честер лише один. Та й Честерове слово, мабуть, мало що змінює проти двох білих чоловіків.

Миті збігали. Що вони там кажуть, чому так довго? Гаррієт пильно роздивлялася засохлі медові стільники під верстаком. Тоді раптом відчула наближення якоїсь фігури.

Скрипнули двері. На ґрунтову долівку впав трикутник блідого світла. Уся кров відлинула їй від голови, і на мить Гаррієт здалося, що вона знепритомніє, але то був лише Честер, просто Честер, який сказав:

— Виходи, давай.

Здавалося, ніби розколовся якийсь скляний бар’єр. Світ знову залили звуки: тьохкання пташок, верескливе сюркотання коника на землі позаду банки з мастилом.

— Ти там?

Гаррієт ковтнула слину; коли заговорила, голос виявився слабким і пошерхлим.

— Вони пішли?

— Шо ти зробила тим хлопам? — Ззаду нього світилося; вона не бачила його обличчя, але то був Честер, точно він: його наждачний голос, вигинистий силует. — Вони так ведуться, ніби ти їм кишені обчистила.

— То вони пішли?

Так, пішли, — нетерпляче підтвердив Честер. — Забирайся звідти.

Гаррієт стала за рулоном ізоляції й утерла лоб тильним боком долоні. Її всю присипало пилюкою, а збоку обличчя обліпило павутинням.

— Ти тут нічого не перекинула, нє? — мовив Честер, зазираючи в задню частину, в заглибини сараю, а тоді знов на неї: — А ти як з картини. — Він прочинив їй двері. — А вони чого за тобою гоняться?

Гаррієт — досі відсапуючись — похитала головою.

— Таким хлопам нема чого ганятися за якоюсь дітвачкою, — сказав Честер, озираючись через плече й тягнучись до нагрудної кишені по сигарету. — Шо наробила? Ти їм камінням по машині кидалася?

Гаррієт витягнула шию, щоб подивитися повз нього. Крізь густі зарості (бирючина, гостролист) розгледіти вулицю було неможливо.

— Я тобі так скажу. — Честер різко видихнув ніздрями. — Тобі повезло, шо то я нині тут роблю. Місіс Малвергілл не на хорі сього­дні, вона би в поліцію подзвонила за то, шо ти сюди пролізла. Минулого тижня вона мені сказала пустити води зі шланга на якогось старого пса-приблуду, шо на подвір’я зайшов.

Він курив цигарку. Серце Гаррієт не припиняло гупати у вухах.

— Та й шо, нема тобі шо робити, — продовжив Честер, — як лазити в чужих людей по кущах? Треба твоїй бабі оповісти.

— Що вони тобі сказали?

Сказали? Нічого вони мені не сказали. Один поставив там на вулиці машину. Другий запхав голову в кущі й глипнув, ніби електрик, шо лічильник шукає. — Честер розвів долонями невидимі гілки й зімітував цей жест, ще й химерно закрутив очима. — У нього комбінезон, як в «Енергія й світло Міссісіпі».

Угорі тріснув сучок; то була лише білка, але Гаррієт шалено сахнулася.

— Ти мені не скажеш, чого тікала від них?

— Я… я…

— Шо?

— Я бавилася, — ледь чутно промимрила Гаррієт.

— Тобі зле так сильно полошитися. — Честер проникливо розглядав її крізь пелену диму. — Чого туди-во з таким перестрахом дивишся? Хочеш, аби я тебе додому провів?

— Ні, — відповіла Гаррієт, але на це Честер розсміявся, і вона усвідомила, що кивала головою, мовляв, так.

Честер поклав їй долоню на плече.

Все в тебе перекрутилося, — сказав він; та попри бадьорий тон, вигляд він мав схвильований. — Давай так. Я додому ходжу мимо вашого. Дай мені хвильку, я піду вмиюся під гідрантом і проведу тебе.

 

— Чорні фургони, — відрубав Фариш, коли вони повернули на шосе в бік дому. Він весь був зовсім обдовбаний, дихав з гучним астматичним хрипом. — Ніколи за все життя стільки чорних фургонів не бачив.

Денні неоднозначно гмикнув і підніс долоню до обличчя. М’язи в нього тремтіли, і його й самого досі трусило. Що б вони вчинили з малою, якби спіймали її?

— Гадство, — мовив він, — на нас там могли й копів викликати. — Він неначе — що останнім часом траплялося часто — очуняв посеред якогось безглуздого канатоходського трюку уві сні. Чи вони подуріли? Отак серед білого дня гнатися за дитиною в житловому районі? За викрадення людини в Міссісіпі дають смертну кару.

— Сказитися, — мовив він уголос.

Але Фариш збуджено вказував кудись із вікна, нелюдськи відсвічуючи своїми важкими перснями (на мізинці був у формі грального кубика).

— Отам, — сказав він, — і отам.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее