— То Еллісон! — Гаррієт завжди страшенно шокувало, коли Еді так помилялася. — Я ніколи не вчилася грати на піаніно.
— Що ж, тобі варто почати. Головна твоя проблема в тому, що тобі немає чим зайнятися. Коли я була твого віку, — говорила Еді, — то їздила верхи, грала на скрипці й сама шила одяг. Якщо навчишся шити, може, почнеш цікавитися власним виглядом.
— А повезеш мене подивитися на Напасть? — зненацька запитала Гаррієт.
Еді це помітно здивувало.
— Там нема на що дивитися.
— Але повезеш мене на те місце? Будь ласка. Там, де вона стояла.
Еді не відповіла. Вона глипала Гаррієт через плече з досить порожнім виразом на обличчі. Коли по вулиці з ревом пронеслася машина, Гаррієт озирнулася й встигла лише краєм ока побачити, як за рогом блимнув і щез метал.
— Не той будинок, — прокоментувала Еді й чхнула: а-
— Чому ні?
— Бо він старий товстий крутій. Там усе розвалилося на шматки. — Вона недбало поплескала Гаррієт по плечу. — А тепер біжи собі додому, щоб Еді могла вилізти з тих каблуків.
— Якщо вони переїдуть у Нешвілл, можна мені буде залишитися тут із тобою?
— Що ти таке кажеш, Гаррієт! — після ошелешеного мовчання відповіла Еді. — Ти хіба не хочеш бути з матір’ю й Еллісон?
—
Але та лише підняла брови, ніби її це звеселило. Своїм бадьорим обурливим тоном вона відказала:
— Ой, та я сподіваюся, що за тиждень-другий ти передумаєш!
Очі в Гаррієт заповнилися слізьми.
— Ні! — скрикнула вона, понуро й невдоволено помовчавши. — Чому ти
— Якщо ти не проти, розберемося з цією проблемою тоді, коли дійдемо до неї, — перервала Еді. — Щойно вчора я прочитала, як Томас Джефферсон написав Джонові Адамсу, коли був уже старим, мовляв, більшість речей, які його в житті тривожили, так і не відбулися. «Скільки болю коштували нам ті лиха, яких так і не сталося». Чи щось таке. — Вона глипнула на годинник. — І, якщо це тебе бодай якось заспокоїть, я думаю, твоя мама виїде з того дому хіба на прив’язі в торпеди, але то лише
Щойно повернувши за ріг, Денні зупинився перед пресвітеріанською церквою.
— Госп’дибоже, — белькнув Фариш. Він натужно дихав крізь ніздрі. — Це
Денні — надто вмазаний і розслаблений, щоб говорити — кивнув. Він чув усі-усі дрібні страхітливі звуки: дихання дерев, спів дротів, хруст від росту трави.
Фариш обернувся на сидінні й зиркнув у заднє вікно.
— Бляха, я ж казав тобі шукати її. Ти її сьогодні вперше бачиш?
— Так, — різко відказав Денні. Його вразило те, як раптово дівчинка з’явилася на виду, на незручній крайній периферії зору, точно так само, як біля водонапірної вежі (хоча розповісти про вежу Фаришу він не може; його там не мало
Усілякі різні відлуння. Дихання-сяйво-ворушіння. З верховіття зблискують тисяча дзеркал. Хто ця стара? Коли авто сповільнилося, вона зустрілася поглядом із Денні, на одну бентежну й цікаву мить, і очі в неї були точно такі самі, як у дівчинки… На хвилю все кудись відлетіло.
— Їдь, — сказав Фариш, ляснувши по приладовій панелі; а далі, коли вони вже повернули за ріг, Денні довелося спинити машину, бо він почувався занадто вгашеним, бо відбувалося щось дивне, якась грандіозна багаторівнева швидкісна телепатія (ескалатори несуться вгору й униз, на кожному поверсі кружляють дискотечні кулі); обоє це відчули, їм не було потреби промовляти ні слова, і Денні ледве міг дивитися на Фариша, бо знав, що обоє згадали однакову чортівню, яка трапилася того ранку близько шостої: як (після цілої безсонної ночі) Фариш увійшов у вітальню в трусах і з пачкою молока, і в ту саму мить якийсь бородатий персонаж мультфільму в трусах і з пачкою молока крокував по телевізору. Фариш спинився; спинився персонаж.
«Ти це бачиш?» — запитав Фариш.
«Так», — відповів Денні. Він весь обливався потом. На мить вони з Фаришем перезирнулися. Коли знову перевели погляди на екран, картинка змінилася на іншу.
Вони сиділи удвох у розпеченій машині, а торохтіння їхніх сердець було майже чутним.
— Ти помітив, — зненацька заговорив Фариш, — шо кожний фургон, який ми по дорозі зустріли, був чорний?
— Шо?
— Вони щось перевозять. От би, курва, знати що.