Маленький друг

— То Еллісон! — Гаррієт завжди страшенно шокувало, коли Еді так помилялася. — Я ніколи не вчилася грати на піаніно.

— Що ж, тобі варто почати. Головна твоя проблема в тому, що тобі немає чим зайнятися. Коли я була твого віку, — говорила Еді, — то їздила верхи, грала на скрипці й сама шила одяг. Якщо навчишся шити, може, почнеш цікавитися власним виглядом.

— А повезеш мене подивитися на Напасть? — зненацька запитала Гаррієт.

Еді це помітно здивувало.

— Там нема на що дивитися.

— Але повезеш мене на те місце? Будь ласка. Там, де вона стояла.

Еді не відповіла. Вона глипала Гаррієт через плече з досить порожнім виразом на обличчі. Коли по вулиці з ревом пронеслася машина, Гаррієт озирнулася й встигла лише краєм ока побачити, як за рогом блимнув і щез метал.

— Не той будинок, — прокоментувала Еді й чхнула: а-пчхи. — Дякувати богові. Ні, — продовжила вона, закліпавши, й полізла в сумочку по хустинку, — на місці Напасті вже нема на що дивитися. Чоловік, що володіє тією землею, тепер розводить там курей і може навіть не дозволити нам подивитися на місце, де стояв будинок.

— Чому ні?

— Бо він старий товстий крутій. Там усе розвалилося на шматки. — Вона недбало поплескала Гаррієт по плечу. — А тепер біжи собі додому, щоб Еді могла вилізти з тих каблуків.

— Якщо вони переїдуть у Нешвілл, можна мені буде залишитися тут із тобою?

— Що ти таке кажеш, Гаррієт! — після ошелешеного мовчання відповіла Еді. — Ти хіба не хочеш бути з матір’ю й Еллісон?

— Ні. Мем, — додала Гаррієт, уважно спостерігаючи за Еді.

Але та лише підняла брови, ніби її це звеселило. Своїм бадьорим обурливим тоном вона відказала:

— Ой, та я сподіваюся, що за тиждень-другий ти передумаєш!

Очі в Гаррієт заповнилися слізьми.

— Ні! — скрикнула вона, понуро й невдоволено помов­чавши. — Чому ти завжди так кажеш? Я знаю, чого хочу, я ніколи не зміню…

— Якщо ти не проти, розберемося з цією проблемою тоді, коли дійдемо до неї, — перервала Еді. — Щойно вчора я прочитала, як Томас Джефферсон написав Джонові Адамсу, коли був уже старим, мовляв, більшість речей, які його в житті тривожили, так і не відбулися. «Скільки болю коштували нам ті лиха, яких так і не сталося». Чи щось таке. — Вона глипнула на годинник. — І, якщо це тебе бодай якось заспокоїть, я думаю, твоя мама виїде з того дому хіба на прив’язі в торпеди, але то лише моя думка. А тепер біжи собі, — сказала вона Гаррієт, яка з ненавистю блимала на неї червоними очима.

 

Щойно повернувши за ріг, Денні зупинився перед пресвітеріанською церквою.

— Госп’дибоже, — белькнув Фариш. Він натужно дихав крізь ніздрі. — Це вона?

Денні — надто вмазаний і розслаблений, щоб говорити — кивнув. Він чув усі-усі дрібні страхітливі звуки: дихання дерев, спів дротів, хруст від росту трави.

Фариш обернувся на сидінні й зиркнув у заднє вікно.

— Бляха, я ж казав тобі шукати її. Ти її сьогодні вперше бачиш?

— Так, — різко відказав Денні. Його вразило те, як раптово дів­чинка з’явилася на виду, на незручній крайній периферії зору, точно так само, як біля водонапірної вежі (хоча розповісти про вежу Фаришу він не може; його там не мало бути). І от тепер, на цьому круговому об’їзді, він безцільно («змінюй маршрут, — усе товк Фариш, — змінюй час поїздки, постійно дивися в дзеркала») повернув за ріг і побачив — кого ж іще? — цю дівчинку на веранді.

Усілякі різні відлуння. Дихання-сяйво-ворушіння. З верховіття зблискують тисяча дзеркал. Хто ця стара? Коли авто сповільнилося, вона зустрілася поглядом із Денні, на одну бентежну й цікаву мить, і очі в неї були точно такі самі, як у дівчинки… На хвилю все кудись відлетіло.

— Їдь, — сказав Фариш, ляснувши по приладовій панелі; а далі, коли вони вже повернули за ріг, Денні довелося спинити машину, бо він почувався занадто вгашеним, бо відбувалося щось дивне, якась грандіозна багаторівнева швидкісна телепатія (ескалатори несуться вгору й униз, на кожному поверсі кружляють дискотечні кулі); обоє це відчули, їм не було потреби промовляти ні слова, і Денні ледве міг дивитися на Фариша, бо знав, що обоє згадали однакову чортівню, яка трапилася того ранку близько шостої: як (після цілої безсонної ночі) Фариш увійшов у вітальню в трусах і з пачкою молока, і в ту саму мить якийсь бородатий персонаж мультфільму в трусах і з пачкою молока крокував по телевізору. Фариш спинився; спинився персонаж.

«Ти це бачиш?» — запитав Фариш.

«Так», — відповів Денні. Він весь обливався потом. На мить вони з Фаришем перезирнулися. Коли знову перевели погляди на екран, картинка змінилася на іншу.

Вони сиділи удвох у розпеченій машині, а торохтіння їхніх сердець було майже чутним.

— Ти помітив, — зненацька заговорив Фариш, — шо кожний фургон, який ми по дорозі зустріли, був чорний?

— Шо?

— Вони щось перевозять. От би, курва, знати що.