Маленький друг

Бічне подвір’я церкви вело через сад місіс Клейборн (кущі гортензії, маленька оранжерея) і просто на заднє подвір’я Еді — яке відділяла дощана огорожа заввишки майже два метри. Гаррієт пробігла темним проходом (з одного боку огорожа Еді; з другого прилегле подвір’я відділяв колючий непроглядний ряд східних туй) і наскочила прямо на ще один паркан: місіс Давенпорт, із сітки рабіца. Запанікувавши, Гаррієт випнулася на нього; якийсь дріт зверху зачепився їй за шорти, вона смикнулася всім тілом, вирвалася й зіскочила, засапуючись.

Позаду, в зеленому проході — грім і гуркіт кроків. На подвір’ї в місіс Давенпорт особливо й не було куди сховатися, тож Гаррієт безпорадно роззирнулася, перебігла подвір’я, відімкнула хвіртку й кинулася далі під’їзною доріжкою. Вона зібралася повернутися до Еді, але коли ступила на тротуар, щось її спинило (звідки долинають ті кроки?), і, після секундного вагання, Гаррієт чкурнула просто вперед до будинку О’Браянів. На середині вулиці вона отетеріла, побачивши, що «транс ам» повертає за ріг.

Отже, вони розділилися. Розумно. Гаррієт побігла — під високими соснами, по голочках, що встилали добре затінене перед­нє подвір’я О’Браянів — просто до хатинки ззаду, де містер О’Браян тримав більярдний стіл. Вхопила клямку, потрусила нею: замкнено. Відхекуючись, Гаррієт зазирнула крізь віконце на жовтуваті, обшиті сосною стіни — на голі книжкові полиці, де стояли тільки поодинокі старі щорічники Александрійської академії; на скляний світильник із написом «Кока-Кола», що звисав на ланцюгу над темним столом — а тоді метнулася праворуч.

Не підходить: ще один паркан. У сусідньому дворі гавкав собака. Якщо вона не виходитиме на вулицю, чоловік у «транс амі» її, очевидно, не спіймає, але треба подбати, щоб її не загнав у кут інший переслідувач, піший, щоб не вивів її на відкритий простір.

Вона вильнула ліворуч, серце лопотіло, легені пекли. Позаду чулося важке дихання, тріск масивних кроків. Зиґзаґами вона вирвалася далі, крізь лабіринти чагарів, перетинаючи шлях, збігаючи з нього й набігаючи назад, під правильними кутами відхиляючись, коли стежка перед нею заходила в тупик: крізь чужі сади, через огорожі й у плутанину газонів, поцяткованих патіо й плитняками, повз гойдалки, підпірки для білизни й барбекю-грилі, мимо витрішкуватої дитини, що зі страхом позирала на неї й рвучко сіла у себе в манежі. Іще далі — якийсь бридкий стариган з бульдожим обличчям зірвався наполовину зі свого крісла на веранді й загорлав:

— Забирайся геть! — коли Гаррієт з полегшенням (бо це був перший дорослий на її шляху) сповільнилася, щоб перевести дух.

Ці слова огріли її ніби ляпасом; хоч її охоплював жах, від такого шоку Гаррієт мусила на мить затриматися й подивовано глипнути на запалені очі, що блимали на неї, на веснянкуваті розпухлі кулаки стариганя, зведені, наче для ударів.

— Так, ти, ти! — скрикнув він. — Забирайся звідси!

Гаррієт побігла. Хоч прізвище деяких мешканців вулиці вона вже чувала (Райти, Мотлі, містер і місіс Прайси), знала вона їх лише з вигляду, а не настільки близько, щоб спрожогу залітати до них і гупати у двері: чому вона відступила сюди, на незнайому територію? «Думай-думай», — наказувала вона собі. Кількома будинками раніше — якраз перед тим, як старий замахав на неї кулаками — вона минула старий «ель каміно», у якого в багажнику стояли банки з фарбою й пластикові брезенти; заховатися там було б ідеально…

Вона пірнула за пропановий балон і — зігнувшись удвоє, долонями впершись у коліна — стала хапати ротом повітря. Чи відірвалася вона? Ні: нова хвиля гавканини від ердельтер’єра у дворику в кінці кварталу, який уже кидався на огорожу, коли вона там пробігала.

Гаррієт обернулася й наосліп майнула далі. Вона продерлася крізь проріху в живоплоті бирючини — і мало не повалилася навзнак на очманілого Честера, який стояв на колінах у щедро всипаній мульчею клумбі й розбирався зі шлангом обприскувача.

Він скинув руки догори, ніби від вибуху.

— Стережись! — Честер по-різному підробляв у всіх, де можна було, але Гаррієт не знала, що він працює і тут. — Громи небесні, шо ти…

— Де можна сховатися?

— Сховатися? Тут бавитися не мож. — Він ковтнув слину, відмахнувся від неї закаляною долонею. — Іди звідси. Марш.

Запанікувавши, Гаррієт роззирнулася: скляна годівниця для колібрі, засклена веранда, недоторканий пікніковий столик. Проти­лежну частину подвір’я оточували стіни, а всередині ховалися зарості гостролиста; ззаду шлях до відступу перерізав схил трояндових кущів.

— Марш, я кому кажу. Ти диви, яку дірку оно пробила в кущах.

Шлях із плитняку, обсадженого чорнобривцями, вів до сараю, що більше скидався на заморочений ляльковий будиночок, пофарбований у тон із будинком: пряникова обробка, прочинені навстіж зелені двері. З відчаю Гаррієт шмигнула по стежці, забігла всередину («Гей ти!» — гукнув Честер) і плигнула поміж паком дров і грубим рулоном ізоляції зі склопластику.