Маленький друг

Денні промовчав. Частково він розумів, що це бридня, це Фаришеве параноїдальне варнякання, але частково знав, що це щось означає. Минулої ночі тричі, з інтервалом рівно годину, дзвонив телефон, і хтось, не сказавши ні слова, вішав слухавку. Далі ті стріляні гільзи рушниці, які Фариш знайшов на підвіконні лабораторії. А вони там звідки?

І тепер оце: знову та дівчинка, та сама. Буйний зрошений газон пресвітеріанської церкви в тінях декоративних ялиць сяяв синювато-зеленим: звивисті цегляні доріжки, обстрижені кущі самшиту, усе гарненьке й чепурненьке, наче іграшкова залізниця.

— От шо я не можу зрозуміти, то хто вона, до дідька, така, — сказав Фариш, порпаючись у кишені в пошуках фену. — Не треба було її відпускати.

— Її Юджин відпустив, а не я. — Денні покусував щоку зсередини. Ні, це не гра уяви: на кілька тижнів після інциденту з Ґам дів­чинка щезла зі світу, поки він їздив по місту, розшукуючи її. А тепер: тільки подумаєш про неї, згадаєш, і от вона, позирає здалеку, маячить чорною китайською стрижкою й тими злісними очима.

Обоє шмигнули, так трохи заспокоїлись.

— Хтось, — мовив Денні й вдихнув, — хтось поставив ту малу за нами шпигувати. — Хоч який він був вмазаний, та пошкодував про ці слова, щойно вони злетіли йому з язика.

Фариш спохмурнів.

— Ти про шо? Аби хтось, — прогарчав він, натираючи змокрілі ніздрі тильним боком долоні, — аби хтось сказав тій малій тичці шпигувати за мною, — та я її надвоє роздеру.

— Вона щось знає, — мовив Денні. Чому? Бо вона тоді дивилася на нього з вікна катафалка. Бо вона захопила його сни. Бо вона мордує його, переслідує, морочить йому голову.

— Ну, я б точно хотів розібратися, шо вона в Юджина робила. Якщо то та мала сука мені задні фари розтовкла…

З його мелодраматичного тону Денні щось запідозрив.

— Якщо вона розбила фари, — втрутився він, ретельно уникаючи Фаришевого погляду, — як собі гадаєш, чого вона після того нам постукала й про то розповіла?

Фариш знизав плечима. Він колупався в засохлій кірці в себе на штанях, якось зненацька цілком нею захопився, і Денні — раптово — набрався певності, що про дівчину (і про все інше) Фариш знає більше, ніж признається.

Ні, це все не сходиться, але все одно щось тут є. Вдалині гавкали собаки.

— Хтось, — зненацька мовив Фариш, пересуваючись на сидінні, — хтось туда вліз до Юджина і поспускав тих змій. Там усі вікна позатулювано, крім того, шо в туалеті. В нього ніхто би не заліз, хіба дитина.

— Я з ней поговорю, — сказав Денні. Багато її запитаю. Наприклад, чому я ніколи в житті раніше тебе не бачив, а тепер бачу всюди? Наприклад, чому ти трешся й пурхаєш у мене попід вікнами щоночі, ніби метелик «мертва голова»?

Він уже стільки часу не спав, що коли заплющував очі, то опинявся десь серед бур’янів, темних озер і вимитих каламутною водою розтрощених яликів. І там була вона, з блідим обличчям молі й чорним вороним волоссям, шепотіла щось у вологій пітьмі, сповненій вереску цикад, щось, що він майже розумів, та не до кінця…

«Я тебе не чую», — сказав він.

— Шо не чуєш?

Дзинь — чорна приладова дошка, блакитні пресвітеріанські ялиці, з пасажирського сидіння лупає Фариш.

— Шо не чуєш? — повторив він.

Денні покліпав, витер лоб.

— Забий, — сказав він. Він весь спітнів.

— У ‘Намі ті малі дівки-сапери, ото вони люті сучі дочки були, — радісно поділився Фариш. — Бігали зі зведеними гранатами, то все для них було як гра. Дитину мож змусити робити таку херню, шо ні один мужик, хіба навіжений, не візьметься.

— Правда, — відказав Денні. То була одна з Фаришевих улюб­лених теорій. У часи дитинства Денні він за її допомогою змушував Денні, Юджина, Майка й Рікі Лі робити за нього всю брудну роботу, залізати у вікна, поки сам Фариш сидів собі в машині, їв медові булочки й обдовбувався.

— Зловлять дитину? І шо? Суд у справах неповнолітніх? Бляха… — Фариш реготнув, — …як ви всі були ще малявками, я вас тому натренував. Рікі, як тільки зміг стати мені на плечі, то вже у вікна лазив. А якби його якийсь коп запопав…

— Боже правий, — протверезіло видихнув Денні й сів рівно; у дзеркальці заднього огляду він щойно побачив, як за ріг заходить та дівчинка — одна.

 

Гаррієт — з опущеною головою, насурмлена від роздумів — крокувала по тротуару в бік пресвітеріанської церкви (і до свого дому, за три вулиці), коли двері автомобіля, що стояв припаркований метрів за шість попереду, зненацька прочинилися.

То був «транс ам». Ще до того, як їй вистачило часу подумати, Гаррієт позадкувала, кинулася на вологе моховите подвір’я пресвітеріанської церкви й побігла.