Маленький друг

Зненацька щось клацнуло; барабан вислизнув: порожній. Перші набої, якими вона скористалася, не влазили в дірки, і другі також, але в коробочці було намішано декілька інших, які наче гладенько влізли.

Тільки-но вона почала заряджати револьвер, коли почула, як відчинилися вхідні двері й у будинок зайшла мама. Швидко, одним широким рухом Гаррієт заштовхала все під Ідине крісло — пістолети, набої, енциклопедію, все — і підвелася.

— Мені оладок привезли? — гукнула вона.

Мовчання. Гаррієт напружено чекала, роздивляючись килим (на сніданок вона, безперечно, похапцем прийшла б і пішла) і дослухаючись маминих кроків, що ковзали по сходах — а тоді з подивом почула гикливе охання, ніби мама душилася чи плакала.

Гаррієт — зморщивши брови, обхопивши стегна — нерухомо стояла й слухала. Не почувши нічого нового, вона сторожко подалася вперед і зазирнула в коридор, саме тоді, коли двері в материну кімнату прочинилися й одразу замкнулись.

Здавалося, минули цілі віки. Гаррієт придивилася до кутика енциклопедії, обриси якого ледь помітно випиналися під оборкою Ідиного крісла. Перегодя — годинник у коридорі собі далі цокотів, і все одно нічого не ворушилося — вона нахилилася й висмикнула енциклопедію зі схованки, а тоді — на животі, підперши долонями підборіддя — ще раз від початку до кінця прочитала статтю «Вогнепальна зброя».

Хвилини повзли одна за одною. Гаррієт розпростерлася на підлозі, підняла твідову оборку крісла й глипнула на темний контур пістолета, на картонну коробку з набоями поруч — і, окрилена тишею, потягнулася під крісло й витягнула коробку й револьвер. Її так поглинуло це заняття, що вона й не почула, як мама зійшла сходами, аж доки та зненацька не проказала з коридору, вкрай близько:

— Сонечку?

Гаррієт підскочила. Кілька набоїв викотилося з коробки. Вона їх схопила — неслухняними пальцями — і жменями заштовхала собі в кишені.

— Ти де?

Гаррієт заледве вистачило часу знову шуркнути все під крісло й підвестися, коли мама вигулькнула з дверей. Пудра в неї стерлася, ніс був червоний, а очі вологі; з певним подивом Гаррієт побачила в руках у неї Робінів костюмчик дрозда — такий чорний і такий маленький, що в’яло й нещасно звисав із підбитого сатином вішака, наче тінь Пітера Пена, яку він намагався приклеїти до себе милом.

Мама ніби збиралася щось сказати; але осіклася й допитливо подивилася на Гаррієт.

— Що робиш? — запитала вона.

Гаррієт боязко глипнула на дрібний костюм.

— Навіщо… — почала вона й не змогла договорити, тому кивнула на нього.

Мама перевела погляд на костюм і сіпнулася, ніби й забула, що він у неї в руках.

— А, — зойкнула вона й торкнулася кутика ока хустинкою. — Том Френч запитав Еді, чи можна позичити костюм для його сина. Перша гра у футбол буде з командою, що називається «Ворони», якось так, і Томова дружина подумала, було б гарно, якби хтось із дітей вдягнувся пташкою й вибігав із чирлідерками.

— Якщо не хочеш їм позичати, то відмов.

Мама дещо здивувалася. Одну довгу химерну мить вони дивились одна на одну.

Вона прокашлялася.

— Коли б ти хотіла з’їздити в Мемфіс купити якогось одягу для школи? — запитала вона.

— А хто підшиє?

— Перепрошую?

— Іда мені завжди підшивала одяг для школи.

Мама почала щось говорити, тоді струснула головою, ніби захотіла викинути якусь неприємну думку.

— Коли ти вже з цим закінчиш?

Гаррієт вп’ялася поглядом у килим. «Ніколи», — подумала вона.

— Сонечку… я знаю, що ти любила Іду і — може, я не знала, наскільки сильно…

Мовчання.

— Але… люба моя, Іда сама хотіла піти.

— Якби ти її попросила, вона б залишилася.

Мама знов прокашлялася.

— Люба, мені прикро не менше за тебе, але Іда не хотіла лишатися. Батько постійно на неї нарікав, як мало вона виконувала роботи. Ми з ним через це вічно сварилися по телефону, ти знала? — Вона звела погляд у стелю. — Він вважав, що вона нічого не робить, що за гроші, які ми їй платимо…

— Ви їй нічого не платили!

— Гаррієт, я думаю, що Іда не була тут щасливою вже… вже досить довго. У якомусь іншому місці в неї буде краща зарплатня… Вона ж мені не настільки необхідна тепер, як тоді, коли ви з Еллісон були маленькі…

Гаррієт слухала відчужено.

— Іда з нами пробула стільки років, що я ніби сама себе пе­реконала, буцім без неї не впораюся, але… у нас же все гаразд, правда?

Гаррієт закусила верхню губу, показово втупилася в куток кімнати: всюди безлад, кутовий столик всіяний ручками, конвертами, підставками, старими носовичками, а стос журналів увінчувала переповнена попільниця.

— Хіба ні? Хіба не гаразд? Іда… — мама безпорадно роззирнулася навколо. — …Іда просто по-свинськи зі мною поводилася, ти не звертала уваги?

Запала довга тиша, у якій — краєм ока — Гаррієт помітила, що пропустила один набій, і тепер він лежав на килимі під столом.