Маленький друг

— Зрозумій мене правильно. Коли ви були маленькими, я без Іди була як без рук. Вона мені неймовірно допомогла. Особливо коли… — Мама зітхнула. — Але останні кілька років її все не влаштовувало з того, що тут відбувається. Думаю, ви всі її влаштовували, але мене вона так зневажала, просто стояла там зі схрещеними руками і засуджувала…

Гаррієт уп᾿ялася поглядом у набій. Вона вже трохи знудилася слухати материн голос і не чути його по-справжньому, тож не відривала очей від підлоги й згодом відпливла кудись у своє улюб­лене мріяння. Машина часу відправляється; вона несе аварійні запаси групі Скотта на полюсі; усе залежить від неї. Пакувальні списки, пакувальні списки, він узяв усе не те, що треба. Мусимо боротися до останньої галети… Вона їх усіх врятує, принесе запаси з майбутнього: розчинне какао й таблетки вітаміну С, консервні пальники, арахісове масло, бензин для саней, свіжі овочі з городу й ліхтарики на батарейках…

Зненацька її увагу привернуло інше джерело материного голосу. Гаррієт підняла голову. Мама тепер стояла в одвірку.

— Я, певно, не здатна нічого зробити добре, так? — сказала вона.

Тоді обернулася й вийшла з кімнати. Ще не було й десятої. У вітальні досі було темнувато й прохолодно; далі пролягали гнітючі глибини коридору. У запиленому повітрі ще висів легкий фруктовий запах материного парфуму.

У шафі з верхнім одягом забряжчали вішаки. Гаррієт не рухалася, а коли через кілька хвилин почула, що мама досі шкребеться по коридору, то підкралася до заблудлого набою й буцнула його під диван. Вона сіла скраєчку Ідиного крісла; чекала. Зрештою, коли минуло вдосталь часу, ризикнула вийти в коридор, де побачила, що мама стоїть перед відчиненими дверцятами шафи й заново складає — не дуже акуратно — якісь простирадла, які познімала з верхньої полиці.

Мама всміхнулася, ніби зовсім нічого не сталося. Комічно зітхнувши, вона відійшла від цього гармидеру й сказала:

— Боже правий. Іноді я думаю, чи не краще нам просто все спакувати в машину й переїхати до вашого батька.

Вона скосила погляд на Гаррієт.

— Г-м-м? — мугикнула вона радісно, ніби пропонувала якийсь особливий смаколик. — Що про це думаєш?

«Вона вчинить по-своєму, — безпорадно подумала Гаррієт. — Неважливо, що я скажу».

— Не знаю, як ви, — продовжила мама, знову беручись до прости­радел, — але мені здається, нам уже час більше поводитись як сім’я.

— Чому? — після спантеличеного мовчання запитала Гаррієт. Те, які мама дібрала слова, викликало тривогу. Батько Гаррієт, коли збирався видати якийсь нерозумний наказ, часто перед ним озвучував таке спостереження: нам треба почати більше поводитися як сім’я.

— Просто це якось забагато, — мрійливо вимовила мама. — Виховувати двох дівчаток самій.

Гаррієт піднялася нагору, сіла на своє місце під вікном і визирнула з вікна спальні. Вулиці були спекотні й безлюдні. Увесь день небом проносилися хмари. О четвертій дня вона пройшлася до будинку Еді й сиділа там на передніх сходах, підперши підборіддя руками, доки о п’ятій не під’їхало авто Еді.

Гаррієт побігла їй назустріч. Еді застукотіла у вікно й усміх­нулася. Її синій костюм тепер був уже не такий гладенький, бо зім’явся від тепла, і коли вона вилазила з машини, то рухалася повільно й зі скрипом. Гаррієт вистрибувала по доріжці біля неї, угору сходами й на веранду, захекано переповідаючи, як мама запропонувала переїхати в Нешвілл, — і була вражена, коли Еді тільки глибоко зітхнула й похитала головою.

— Що ж, — мовила вона, — може, це й не найгірша ідея.

Гаррієт чекала продовження.

— Якщо твоя мама хоче бути одруженою, боюся, їй доведеться докласти до цього певних зусиль. — Еді зупинилася, зітхнула, тоді повернула у дверях ключ. — Так далі не можна.

— Але чому? — завила Гаррієт.

Еді стала, заплющила очі, ніби в неї заболіло серце.

— Гаррієт, він твій батько.

— Але він мені не подобається.

— У мене він також не викликає якихось почуттів, — відрізала Еді. — Але якщо вони й далі будуть у шлюбі, гадаю, їм варто жити в одному штаті, хіба ні?

— Татові однаково, — відказала Гаррієт після невеликої сповненої жаху паузи. — Йому все подобається й так.

Еді шморгнула носом.

— Так, мені теж так здається.

— А ти за мною не сумуватимеш? Якщо ми переїдемо?

— Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, — сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом. — Коли почнеться школа…

«Де? — подумала Гаррієт. — Тут чи в Теннессі?»

— …раджу тобі з головою пірнути в підручники. Так ти не перейматимешся зайвими дурницями.

«Вона скоро помре», — подумала Гаррієт, роздивляючись долоні Еді, розпухлі в кісточках і поплямовані шоколадними цятками, ніби пташині яйця. Долоні Ліббі — хоч і мали схожу форму — були білішими й стрункішими, з блакитними венами з тильного боку.

Вона виринула з роздумів і трохи здивувалася з холодного цікавого погляду, яким її вивчала Еді.

— Не треба було тобі кидати заняття гри на піаніно, — ска­зала вона.