Маленький друг

«Але він знає, що я хотів узяти». І, крім того, було ще дещо. Хтось за ним спостерігає. Щось було поворухнулося за вежею, у чагарях сумаху й пуерарії. Білий зблиск, ніби обличчя. Маленьке обличчя. Сліди на пінистій затіненій глині стежки належали дитині, вони були глибокі й безладні, що вже досить моторошно, але трохи далі — на стежці, біля мертвої змії — він знайшов маленьку тонку фотографію самого себе. Себе! Дрібна фотографія ще з неповної середньої школи, вирізана зі щорічника. Він підняв і втупився в неї, не вірячи власним очам. І в ту мить здійнялись усі можливі старі спогади й страхи тих часів і переплелися зі строкатими тінями, червоним глиняним багном і смородом зміїного трупа… Він мало не знепритомнів від невимовної химерності ситуації, від споглядання себе молодшого, у новій сорочці, він усміхається з землі, ніби з обнадійливої фотографії на нових болотистих могилах сільських цвинтарів.

І це все відбулося насправді, йому не примарилося, бо тепер фотографія лежить у нього в гаманці, і він уже разів двадцять-тридцять з абсолютною невірою виймав її, щоб подивитися. Чи міг її там залишити Фариш? Як застереження? Як якийсь хворий жарт, щоб залізти Денні під шкіру, коли він ступить на пальце­зривач135 чи піймається на невидимий риболовний гачок, що висить на рівні очей?

Ця примарність не давала йому спокою. Думки все крутилися й вертілися в одному й тому самому непридатному рівчачку (ніби дверна ручка його спальні, яка оберталася, хоч дверей не відчиняла), і єдине, що не давало йому просто зараз вийняти ту фотографію й знову її роздивитися — то Фариш, що стояв поруч.

Тож Денні задивився кудись геть у простір, і (як це часто траплялося, бо він припинив спати) його спаралізувало сном наяву: вітер обдуває поверхню, чи то сніг, чи пісок, а десь удалині — розмита фігура. Йому здалося, що це вона, і він ішов ближче й ближче, доки не зрозумів, що помилився, і взагалі, перед ним нічого нема, лише порожнє місце. Хто та триклята дівчинка? Щойно вчора в Ґам посеред кухонного столу стояла пачка якихось дитячих пластівців — Кертісових улюблених, у яскравій кольоровій коробці, — і Денні завмер дорогою в туалет, вирячившись на коробку, бо там було її обличчя. Її! Бліда, чорноволоса, підстрижена під «шапочку», вона схилялася над мискою пластівців, що магічно сяяла їй в обличчя. А навколо голови літали феї й іскри. Він підбіг, схопив коробку — і з подивом зрозумів, що на зображенні (уже) зовсім не та дівчинка, а якась інша дитина, яку він упізнав із телевізора.

На периферичному зорі в нього спалахували дрібні вибухи, всюди загорілися лампочки. І тут зненацька йому спало на думку, — його відкинуло назад у тіло, яке спітніло марило на східцях трейлера, — що коли вона, ця дівчинка, плигала крізь той свій вимір то йому в думки, то геть із них, цьому передувало щось дуже подібне на відчинені двері та якийсь яскравий вихор у них. Цятки світла, блискучі крупинки пилу, ніби істотки під мікроскопом — амфетамінові жучки, така наукова назва для цього явища, бо кожний свербіж, кожна сирота, кожна мікроскопічна лусочка й піщинка, що літає по твоїх утомлених очних яблуках, — це наче жива комаха. Від наукового пояснення відчуття не ставало менш реальним. Зрештою жучки повзали по всіх можливих поверхнях, довгими плавними стежками, що звивалися по волокнах мостин. Жучки обсідали тіло, їх не вдавалося зчухати, хоч ти дер аж до крові. Жучки опинялися в їжі. Жучки заполоняли легені, очі, навіть зсудомлене серце. Останнім часом Фариш узявся класти собі зверху на склянку з холодним чаєм паперову серветку (проколоту для соломинки), щоб не пропускати невидимі рої, які постійно прибивав собі на обличчі й голові.

І в Денні також були жучки, — але його жучки, дякувати Небесам, були не рийні, не повзучі, не личинки й не терміти душі — а світляки. Навіть зараз, при ясному світлі дня, вони мерехтіли в нього на краях зору. Лусочки пилу, що здавалися електричними розрядами: мигтіння, повсюдне мигтіння. Речовини захопили його, а тепер вони взяли гору; саме речовини — чисті, металеві, точні — газом википали на поверхню й тепер думали, говорили й навіть бачили замість нього.

«Тому я й мислю наче хімік», — подумав він і очманів від чіткості такого простого судження.

Він саме відпочивав під радіоактивними опадами іскор, що заливали його в мить цього прозріння, коли зненацька, сіпнувшись, усвідомив, що Фариш говорить до нього — та й узагалі, уже досить довго з ним розмовляє.

— Шо? — перепитав він, винувато підскочивши.

— Кажу, ти ж розумієш, шо означає середнє «д» у слові «радар», — сказав Фариш. Попри усмішку, обличчя в нього було наче з червоного каменю, сповнене кров’ю.

Денні — сторопівши від такого дивного виклику, від страху, що глибоко заповз у навіть найневинніший контакт із собі подіб­ним — сів і спазматично скрутив тіло, кинувшись шукати в кишенях сигарети, яких у нього не було.