Маленький друг

Ззаду чувся його крик. Засапано, хапаючись за рубець, що заколов у боку, Гаррієт побігла за склад (вицвілі олов’яні вивіски: «Пуріна Чекерборд», «Дженерал Міллз»), а далі — всіяною гравієм дорогою: значно ширшою, підхожою для машини, з широкими голими клаптиками червоної глини, вкритими виристими візерунками з чорного й білого піску й поплямованими строкатою тінню від високих платанів. Кров гупала в скронях, думки гримотіли й стукалися в голові, ніби монетки в розтрушеній скарбничці, а ноги поважчали, наче вона в кошмарному сні біжить через болото або мелясу й не може їх прискорити, не може зрозуміти, чи гуркіт і тріск гілочок (неприродно гучний, ніби постріли) долинають з-під ніг чи то кроки на стежці позаду.

Дорога різко похилилася вниз пагорбом. Гаррієт неслася швидше й швидше, швидше й швидше, боячись упасти, але ще більше боячись сповільнитися, і ноги гнали вперед так, ніби навіть їй не належать, а просто її штовхає якимсь апаратом, аж доки дорога не пірнула вниз, тоді знову різко піднялася до високих земляних берегів — дамба.

Дамба, дамба! Ноги розслабилися, рухалися дедалі повільніше й винесли Гаррієт на середину крутого схилу, доки вона не впала на траву — безсило відсапуючись — і поповзла навкарачки.

Гаррієт спершу почула воду, а вже потім побачила… а коли нарешті підвелася на ватяних колінах, у спітніле обличчя дмухнув вітерець і вона побачила жовту воду, що нуртувала під урвищами. А також в обох напрямках річки — людей. Чорних і білих, молодих і старих — вони балакали, їли канапки й рибалили. Вдалині муркотали двигуни.

— Ну, я тобі скажу, який мені сподобався, — мовив високий сільський голос — чоловічий, виразний, — той, шо з іспанським прізвищем, про мене, то він добру проповідь зробив.

— Доктор Марді? Марді то не іспанське.

— Ну, то хай буде. Він був найліпший, я так вважаю.

Повітря пахло свіжістю й намулом. Гаррієт, знетямлена й тремтяча, запхала нотатник собі в рюкзак і спустилася дамбою вниз до квартету рибалок, які стояли просто під нею (і тепер розмовляли про Марді Ґра, чи це свято походить із Франції, чи з Іспанії), а далі легкою ходою пройшла берегом річки, повз пару вже старих бородавчастих рибалок (судячи з усього — братів, у підперезаних шортах-бермудах, високо задертих на таліях, наче в Хитунів-Бовтунів), повз жінку, котра засмагала в розкладному кріслі й скидалася на морську черепаху, причепурену гарячою рожевою помадою й косинкою до пари; повз сім’ю з транзисторним радіо й повним переносним холодильником риби та повз силу-силенну замурзаних дітей з подертими колінами, які п’ялися, хряпалися й бігали туди-сюди, під’юджували одне одного запхати руку у відерце з приманкою, верещали й знову відбігали…

Вона йшла далі. Помітила, що коли підходить, люди ніби припиняють розмови — або, може, то гра уяви. Звісно ж, тут він її не скривдить, — забагато людей — але раптом їй закололо потилицю, ніби хтось за нею стежить. Гаррієт нервово озирнулася — і завмерла, побачивши всього за пару метрів неохайного чоловіка в джинсах і з довгим темним волоссям. Але то був не Денні Ретліфф, а просто дехто дуже на нього схожий.

Сама днина — люди, переносні холодильники, верески дітей — набула яскравої неповторної загрози. Гаррієт закрокувала трохи швидше. Сонце відблискувало від дзеркальних окулярів тілистого чоловіка (пухкі губи, що огидно жували тютюн) на іншому березі. Обличчя в нього було цілком беземоційне; Гаррієт швиденько відвернулася, наче він їй скорчив пику.

Небезпека — тепер усюди. А що, як він чекає на неї десь далі по вулиці? Якщо він розумний, то так і вчинить: повернеться своїми кроками, обійде й зачекає на неї, наскочить з-за припаркованої машини чи дерева. Їй же треба йти додому, так? Доведеться пильнувати, триматися головних вулиць і ніде не скорочувати шлях через безлюдні місцини. Зле — у старій частині міста таких місцин удосталь. А коли опиниться на Натчез-стріт, де біля баптистської церкви так гучно ревуть бульдозери, то хто почує її крик? Якщо крикне в невідповідний момент — ніхто. Робіна хтось почув? А його обидві сестри тоді були на передньому подвір’ї.