Читаем Маленький друг полностью

Угорі — надірваний крик, від якого вона аж підскочила: звичайна ворона. Обабіч стежки, ніби гнилі морські тварюки, маячіли дерева, обвішані щедрими ланцюгами й гірляндами пуерарії. Вона повільно ступала — позираючи вгору на темне накриття — і не зауважила потужний гул мух, який щораз гучнішав, доки не відчула сморід і опустила погляд. Попереду на стежці виблискувала мертва зелена змія — неотруйна, бо голову мала негостру, але водночас несхожа на жодну іншу відому їй змію. Ця була з метр завдовжки, розтоптана посередині так, що тельбухи вивалилися жирними темними грудками, але найбільше вражав її колір: блискучий шартрез133, із переливчастою лускою, ніби з кольорової ілюстрації Короля змій у старій книжці казок, яку Гаррієт мала ще з дитинства. «Дуже добре, — сказав був Король змій чесному пастухові, — я тричі плюну тобі в рот, і тоді ти знатимеш мову звірів. Але гляди, щоб інші люди не знали про твій секрет, бо інакше розізляться і вб’ють тебе».

Біля краю стежки Гаррієт побачила ребристий відбиток черевика — великого черевика — що чітко закарбувався в болоті; водночас вона відчувала на піднебінні смертельний сморід змії, і, під шалений стукіт серця, кинулася бігти, ніби гнана самим дияволом, бігти, не розуміючи навіщо. У тиші гучно лопотіли сторінки записника. Навколо неї падали струшені з лозиння краплі води; меркло й хилилося хитросплетення низькорослого айланта (різної висоти, ніби сталагміти на долівці печери), удушене підніжним чагарником, а в потемках сяяли його ящіркоподібні стовбури.

Вона вирвалася на сонячне світло, і, зненацька відчувши, що не одна, спинилася. У сумаху високо й знавісніло тріщали цвіркуни; Гаррієт прикрила очі від сонця записником, роздивилася ясний спечений простір…

Десь високо краєм ока вона помітила сріблястий спалах, — ніби з неба — і, сахнувшись, Гаррієт побачила темну постать, що руками й ногами підіймалася по драбині водонапірної вежі, на висоті десь дев’ять метрів і відстані метрів вісімнадцять. Знову спалахнув проблиск: металевий наручний годинник мигав, ніби сигнальне дзеркальце.

Серце мало не вискакувало з грудей, коли вона позадкувала в ліс і примружилася крізь звисле переплетене листя. То був він. Чорне волосся. Дуже худий. Тісна футболка з написом на спині, який вона не могла розгледіти. Частково Гаррієт аж затрусилася від збудження, але інша, холоднокровніша її частина стояла на місці й дивувалася дріб’язковості й прозаїчності моменту. «Ось він, — мовила вона про себе (штрикаючи себе цією думкою, щоб викликати належне хвилювання), — це він, це він…»

Обличчя їй затуляла гілка; Гаррієт пригнулася, щоб краще його роздивитися. Він уже спинався останніми перекладинами драбини. Зіп’явшись на саму вершину, став на вузький карниз, опустивши голову, руки на стегнах, нерухомо, на тлі немилосердного безхмарного неба. Тоді — різко озирнувшись назад — він схилився й узявся за металеве поруччя (воно було дуже низьке — довелося трохи нахилитися) і швидко й легко покульгав уздовж нього ліворуч, сховавшись від погляду Гаррієт.

Вона чекала. За кілька секунд він об’явився з іншого боку. Тієї ж миті Гаррієт в обличчя скочив коник-стрибунець, і вона позадкувала, здійнявши легкий шелест. Під ногою хруснула гілка. Денні Ретліфф (а це був він — вона чітко побачила його профіль, навіть у скуленій тваринній позі) смикнув головою в її напрямку. Здавалося неможливим, щоб він почув такий непомітний звук ще й на такій відстані, проте, хай як неймовірно, але таки почув, бо затримав ясний дивний погляд, завмер…

Гаррієт принишкла. Перед обличчям висів завиток лози й м’яко здригався від її подиху. Його очі — які холодно пройшлися по ній, у пошуках джерела звуку — світилися химородним, сліпим, ніби мармуровим поглядом, який Гаррієт бачила на старих фотографіях солдатів Конфедерації: засмаглі хлопці з прошитими світлом очима, незворушно вдивляються в саме серце грандіозної порожнечі.

Тоді він відвернувся. Гаррієт із жахом спостерігала, як він починає спускатися драбиною: швидко, озираючись через плече.

Він здолав уже половину шляху донизу, коли Гаррієт отямилася, обернулася й кинулася навтьоки, щодуху, назад вологою, сповненою дзижчання стежкою. Вона впустила записник, збентежено кинулася підіймати. Зелена змія лежала, вигнута риболовецьким гачком, упоперек стежки й уся виблискувала в темені. Гаррієт її перестрибнула — обома руками відмахуючись від мух, що роєм кинулися їй в обличчя — і побігла далі.

Вона вискочила на галявину, на якій стояв склад бавовни: олов’яний дах, забиті вікна й атмосфера безживності. Далеко позаду чувся тріск підліска; від паніки Гаррієт на мить застигла, у розпачі від власної нерішучості. Вона знала, що всередині складу є купа гарних схованок, — гори тюків, порожні вагони — але якщо він там зажене її в кут, то звідти вже не вибратися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее