Читаем Маленький друг полностью

Берег річки став вужчим, скелястим, людей траплялося дедалі менше. Поринувши в роздуми, підіймаючись кам’яними східцями (потрісканими, всіяними чубками дрібних круглих подушечок трави), що вели на вулицю, вона повернула на майданчик і мало не перечепилася через брудну дитину, на колінах у якої сиділо ще брудніше немовля. Навколішки перед ними на старій чоловічій сорочці, розкинутій, ніби покривало для пікніка, Лашарон Одем перекладала на великому пухнастому листку квадратики розтовченої шоколадки. Поруч стояли три пластикові стаканчики жовтуватої води, яку, судячи з усього, начерпали з річки. Усі троє дітей були обсипані струпами й укусами москітів, але найголовніше, що Гаррієт помітила на руках у Лашарон червоні рукавички — її рукавички, ті, що їй була подарувала Іда, — тепер зовсім вимащені, зіпсовані. Перш ніж Лашарон, підводячи погляд, встигла щось сказати, Гаррієт вибила листок їй із руки так, що шоколадні квадратики полетіли й посипалися на неї, а тоді штовхнула її на тротуар. Рукавиці були великі, кінчики пальців у них були порожні; ліву Гаррієт зірвала без особливих зусиль, але тільки-но Лашарон усвідомила, що відбувається, то почала боротися.

— Віддай! Це моє! — ревнула Гаррієт і — коли Лашарон за­плющила очі й затрусила головою — вхопила жмуток її волосся. Дівчинка закричала; руки злетіли до скронь, а Гаррієт миттю здерла другу й запхала собі в кишеню.

— Це моє, — прошипіла вона. — Злодюга.

— Моє! — заверещала Лашарон голосом, сповненим спантеличеної люті. — Мені в’на дала!

Дала? Гаррієт сторопіла. Вона вже наготувалася питати, хто їй дав рукавиці (Еллісон? мама?), а тоді роздумала. Маля й немовля дивилися на Гаррієт величезними настраханими очима.

— Мені в’на ДАЛА…

— Замовкни! — крикнула Гаррієт. Тепер вона трохи зніяковіла через те, що впала в таку пасію. — І більше ніколи не приходь просити до мене під будинок!

У подальшій збентеженій мовчанці вона обернулася — серце в грудях торохтіло — і швидко подалася вгору сходами. Цей інцидент так шалено її рознервував, що на мить вона й забула про Денні Ретліффа. «Принаймні, — твердила вона собі — поспіхом ступаючи на бордюр, коли на вулиці повз неї пролітав універсал; варто дивитися, куди йде, — принаймні я повернула собі рукавиці. Мої рукавиці». Це все, що в неї залишилося від Іди.

Проте Гаррієт собою не пишалася, не зовсім; відчувала лише зухвальство й брак врівноваженості. Сонце неприємно світило в обличчя. І вже коли збиралася знову вийти на вулицю, не роззираючись, то спинилася, прикрилася долонею від проміння й зиркнула в обидва боки перш ніж чкурнути далі.

 

Ех, що б ви віддали взамін на свою душу134, — проспівав Фариш, викруткою проштрикуючи основу електричної відкривачки Ґам. Фариш був у доброму настрої. На відміну від Денні, якого до нутра кісток розмазало від нервів, жахів і передчуттів. Він сидів на алюмінієвих східцях свого трейлера й колупав скривавлену задирку, поки Фариш — посеред блискучого безладу розкиданих по втрамбованій землі циліндрів, стопорних кілець і сальників — діловито щось собі намугикував під час роботи. У коричневому комбінезоні він, ніби схиблений сантехнік, методично вивчав бабин трейлер, автомобільний навіс і сараї, відкривав коробки запобіжників, зривав ділянки підлоги й розбирав (тріумфально зітхаючи й пирхаючи) різні дрібні пристрої, що потрап­ляли йому під руку, у невтомному полюванні на обрізані дроти, переставлені деталі й приховані радіолампи, хоч якогось тонкого натяку на саботаж в електронній машинерії господарства.

— Прямо, — гаркав він, відмахуючись рукою за спиною. — Я сказав прямо, — щоразу, як підкрадалася Ґам, ніби збиралася щось сказати. — Я ще до того дійду, ясно? — Але досі не дійшов; переднє подвір’я всівали болти, труби, заглушки, дроти, перемикачі, електроди й обривки залізяччя, і складалося враження, ніби десь вибухнула бомба й у радіусі дев’яти метрів засипала все сміттям.

З курної землі, ніби пара вибалушених очей, на Денні зорили дві цифри-вкладки — два нулі, чорні на білому. Фариш зчепився з відкривачкою й обмацував її, клявся й крутився серед сміття, ніби то єдине, про що він міг думати, і хоч не дивився на Денні прямо, на обличчі в нього грала дуже дивна посмішка. Краще ігнорувати Фариша, його хитрі натяки, підлі наркотські ігри — та все одно Фариш, очевидно, щось задумав, і Денні хвилювався, бо не міг зрозуміти, про що йдеться. А ще він підозрював, що ця Фаришева ретельна протишпигунська діяльність — це лише театральщина, щоб відволікти брата.

Він дивився збоку на обличчя Фариша. «Я нічого не зробив, — сказав він сам собі. — Просто піднявся подивитися. Я нічого не взяв».

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее