Маленький друг

Коли Гаррієт потрапила додому, мама нагорі телефоном розмовляла з батьком. Що це означало, Гаррієт не знала, але скидалося на поганий знак. Підперши підборіддя долонями, вона сіла чекати на сходах. Але минув довгий час, — зо пів години, як не більше, — а мама все не виходила, тож Гаррієт відштовхнулася й сіла на сходинку вище, тоді ще на одну, і ще на одну, доки не всілася на самій верхівці сходів, спиною до променя світла, що виходив з-під дверей материної спальні. Вона уважно прислухалася, та хоч тон материного голосу був чіткий (хриплуватий шепіт), слів розібрати не вдалося.

Зрештою Гаррієт здалася й пішла на кухню. Дихання в неї досі не вирівнялося, а м’язи грудної клітки час від часу боляче смикалися. Призахідне сонце проникало в кухню крізь вікно над умивальником червоними й фіолетовими барвами — розкішно, наче в пізню літню пору, коли наближався ураган. «Дякувати богові, що я не побігла назад до Еді», — подумала Гаррієт, енергійно кліпаючи. Через паніку вона мало не привела їх просто Еді під двері. Еді, звісно, міцна, та все ж вона літня жінка зі зламаними ребрами.

Замки в будинку всі старі, врізні, їх легко зламати. На вхідних і задніх дверях угорі старомодні шпінгалети, з яких нема толку. Гаррієт і сама якось втрапила в халепу, коли зламала замок на задніх дверях. Їй здалося, що він застряг, тож вона ззовні кинулася на двері всім тілом; відтоді минуло кілька місяців, а та деталь досі висіла в прогнилій рамі на одному цвяшку.

Крізь відчинене вікно залетів зимний вітерець і торкнувся щоки Гаррієт. Нагорі й унизу — усюди відчинені вікна, підперті вентиляторами, відчинені вікна фактично в кожній кімнаті. Від думки про них у Гаррієт виникало жахливе відчуття незахищеності, голизни. Що стане на заваді, якщо він захоче проникнути просто в дім? Та й навіщо йому морочитися з вікнами, якщо тут можна просто відчинити будь-які двері.

Еллісон босоніж побігла на кухню й узяла телефон, ніби збиралася комусь дзвонити, — і з цікавим виразом на обличчі послухала кілька секунд, після чого натиснула кнопку приймача й сторожко повісила слухавку.

— З ким вона розмовляє? — запитала Гаррієт.

— З татом.

— Досі?

Еллісон стенула плечима — але на позір вона стривожилася й, опустивши голову, поквапилася з кімнати. Гаррієт ще трохи постояла на кухні, звівши брови, а тоді підійшла до телефона і зняла слухавку.

На фоні вона почула телевізор.

— …не варто тебе звинувачувати, — жалібно говорила мама.

— Не мели дурниць. — У батьковому диханні чітко відчувалося, наскільки йому нудно й не терпиться завершити розмову. — Якщо не віриш мені, то приїжджай сюди.

— Я не хочу, щоб ти мені казав щось, чого насправді не думаєш.

Гаррієт тихенько натиснула кнопку й відклала слухавку. Перед тим вона злякалася, що вони розмовляють про неї, але виявилося ще гірше. Уже коли батько просто приїжджав гостювати, усе було досить жахливо й будинок сповнювався шумом, агресією та напругою від його присутності, проте він переймався тим, що про нього думають інші й краще поводився в присутності Еді й тіток. Від думки, що вони живуть усього за кілька кварталів, Гаррієт було спокійніше. Та й будинок у них був досить великий, тож вона могла крастися навшпиньки й здебільшого уникати зустрічі з ним. Але його квартира в Нешвіллі зовсім крихітна — усього п’ять кімнат. Там від нього не відкараскаєшся.

Ніби у відповідь на ці думки — бабах — позаду щось грюкнуло, і Гаррієт підскочила, схопившись за горло. То впала віконна стулка, на підлогу кухні полетіла ціла веремія всього (журнали, червона герань у глиняному горщику). Якусь жаску, герметичну мить (штори застигли, вітерець щез) вона вдивлялася в розбитий горщик, розсипані по лінолеуму чорні крихти землі, а тоді боязко роззирнулася по чотирьох тьмяних кутках кімнати. Промені заходу сонця на стелі були мертвотно-бліді.

— Агов? — зрештою прошепотіла вона примарі (чи то дружній, чи ворожій), яка пронеслася кімнатою. Бо їй здалося, що за нею спостерігають. Але панувала лише тиша; і за кілька секунд Гаррієт обернулася й кинулася з кімнати так, ніби її переслідував сам Диявол.

 

Юджин, надівши якісь окуляри для читання з аптечного магазину, тихо сидів за кухонним столом у Ґам в оточенні літніх сутінків. Він читав старий замицьканий буклет Адміністрації розширення округу з назвою «Домашні сади. Плоди й декоративні рослини». Хоч він давно зняв пов’язку з укушеної змією руки, через закляклі пальці вона все одно була непридатною й, наче якесь пап’є-маше, слугувала підпіркою для читва.

Зі шпиталю Юджин повернувся іншою людиною. Йому явилася епіфанія, коли він лежав без сну й слухав ідіотський сміх телевізора, що долинав з коридору, — навоскованих шахових кахлів, прямих ліній, що зводяться на білих подвійних дверях, які прочинялися всередину аж до Нескінченності. Цілими ночами він молився до світанку, вдивляючись у крижану арфу світла на стелі, тремтячи в антисептичній атмосфері смерті: гул рентгенівського проміння, роботизоване пілікання кардіомоніторів, скрадливі гумові кроки медсестер і страдницьке дихання чоловіка в сусідньому ліжку.