Читаем Маленький друг полностью

То не наркотики, вони вже вийшли з нього разом із потом за час сну: ні, річка вийшла з берегів, і з дна на світ білий здійнялося всіляке сміття й ганебний непотріб, фільм-катастрофа, мрії, спогади й невизнавані страхи вихлюпнулися на загальну вулицю. І в Денні (не вперше) виникло відчуття, що йому цей день уже снився, що він їхав по Натчез-стріт до події, що вже відбулася.

Він витер рота. Хотілося в туалет. Хай як після Фаришевих побоїв боліли ребра й голова, думати він міг лише про те, як сильно хоче відлити. А від браку наркотиків в організмі рот заповнив нудотний хімічний присмак.

Він зиркнув на Фариша. Того досі не відпускала музика: він кивав головою, щось собі мугикав, постукував кісточками по підлокітнику. Але поліційна сука на задньому сидінні люто свердлила Денні очима, ніби точно знала, що в нього на думці.

Він спробував налаштуватися. Юджин — хай він і займається тим своїм трясунством — подбає про Кертіса. А тоді залишається Ґам. Саме її ім’я викликало лавину винуватих думок, але хоч як Денні старався й силкувався відчути хоч якусь прихильність до своєї баби, це нічого не давало. Іноді, особливо коли чув, як Ґам кашляє в себе в кімнаті посеред ночі, його здавлювало й проймало до самої душі через поневіряння, які вона пережила, — бідність, надмірна робота, раки, виразки, артрит і все інше — але любов до своєї баби він відчував лише в її присутності, та й то лише іноді; здалеку — ніколи.

Та й яке це все взагалі має значення? Денні так хотілося відлити, що здавалося, у нього зараз луснуть очні яблука; він щосили заплющив очі, знову розплющив. «Я відправлятиму додому гроші. Як тільки спродам ту заразу й облаштуюся…»

Чи є якийсь інший шлях? Ні. Немає іншого шляху — окрім того, що простилається перед ним — до будинку в іншому штаті, біля водойми. Йому треба зосередитися на цьому майбутньому, побачити його по-справжньому, рухатися до нього рівномірно й без зупинок.

Вони проїхали повз старий готель «Александрія», провислий ґанок і згнилі віконниці, — проклятий, як подейкують люди, що й не дивно, стільки ж люду тут погинуло; те місце буквально дихало цією атмосферою, історичною смертю. І Денні хотілося вити на весь усесвіт, який його сюди скинув: у цю бісову діру, у цей розорений округ, де грошей не бачили ще з Громадянської війни. Перша судимість за тяжкий кримінальний злочин навіть не була його провиною: то все батько, який відправив його вкрасти обурливо дорогу бензопилу «Штіль» з майстерні старого багатого фермера-німця, що охороняв свою власність зі зброєю. Тепер здавалося нікчемним — згадувати, як він очікував виходу з тюрми, відраховував дні, коли зможе повернутися додому, бо тоді ще не розумів (і жив у солодкому невіданні), що, опи­нившись у тюрмі один раз, ти вже звідти не виходиш. До тебе ставляться як до іншої людини; трапляються рецидиви, наче з малярією чи алкоголізмом. Єдине, що тут можна вдіяти, — це переїхати кудись, де ніхто не знає тебе й твою родину, спробувати почати життя заново.

Вуличні знаки повторюються, як і слова. Натчез, Натчез, ­Натчез. Торговельна палата: «АЛЕКСАНДРІЯ. УСЕ, ЯК МАЄ БУТИ!». «Ні, не як має бути, — з гіркотою подумав Денні, — а так, як усе, нахер, є».

Він рвучко повернув на навантажувальні парки. Фариш схопився за приладову панель і зачудовано подивився на нього.

— Ти шо робиш?

— Ти мені сам сказав сюди їхати, — відповів Денні, стараючись утримати голос якомога спокійнішим.

— Хіба?

Денні відчував, що має щось відповісти, але не знав що. Чи згадував Фариш про вежу? Зненацька він уже втратив певність.

— Ти сказав, шо хоч мене перевірити, — обережно відповів він — просто підкинув репліку, подивитися, що буде.

Фариш стенув плечима і — на подив Денні — знову відкинувся в кріслі й визирнув у вікно. Від їзди у нього часто покращувався настрій. Денні досі пам’ятав низький свист Фариша, як тоді, коли вперше під’їхав на «транс амі». Як же він любить водити, просто сісти в машину і — вперед! Ті перші кілька місяців вони для розваги їздили в саму Індіану, лише вдвох, іншим разом — аж у західний Техас, без жодної причини, там не було на що дивитися, вони просто насолоджувалися ясною погодою, роздивлялися миготливі дорожні знаки й прокручували радіо в пошуку якихось пісень.

— Давай так. Поїхали поснідаємо, — сказав Фариш.

Денні завагався щодо своїх намірів. Він і справді зголоднів. Тоді пригадав свій план. Він визначений, закріплений, це єдиний спосіб утекти. За рогом йому махають чорні крила, запрошуючи в майбутнє, яке він не здатен побачити.

Він не повернув; їхав далі. Дерева тісно збилися навколо автомобіля. Вони так далеко від’їхали від асфальтованого шосе, що це вже була не дорога, а самі вибоїни в порізаному коліями гравії.

— Лиш шукаю, де розвернутися, — пояснив він і миттєво усвідомив, наскільки по-дурному це звучить.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее