Читаем Маленький друг полностью

«Він навіть не знає мого імені», — подумки сказала вона. Принаймні їй так здавалося. Якби в газеті згадували її ім’я, Еді б не сиділа тут так спокійно й не розв’язувала б кросворди.

«Він намагався мене задушити», — подумала вона. Навряд чи йому захочеться розповідати про це людям.

Нарешті Гаррієт наважилася й сказала:

— Еді, а що то за чоловік на першій сторінці в газеті?

Еді спершу не зрозуміла, про що вона; тоді перегорнула ­газету.

— А, ти про це, — сказала вона. — Він когось убив. Заховався від поліції в тій старій водонапірній вежі, провалився і мало не втопився. Підозрюю, він тільки втішився, коли хтось прийшов його забрати. — Вона задивилася на газету. — Там далеко за рікою живе кілька Ретліффів, — сказала вона. — Я трохи пам’ятаю старого Ретліффа, він якось працював у нас у Напасті. Ми з Тетті його страшенно лякалися, бо він не мав передніх зубів.

— Що з ним зробили? — запитала Гаррієт.

— З ким?

— З тим чоловіком.

— Він признався, що вбив свого брата, — сказала Еді, повертаючись до кросворда, — а ще його шукали за наркотики. Тому, підозрюю, його повезли у в’язницю.

— В’язницю? — Гаррієт замовкла. — Там так написано?

— Та ти не хвилюйся, він скоро вийде, — безтурботно повідомила Еді. — Вони й не ловлять до ладу тих людей, а закривають їх, і далі знову випускають. Ти вже не хочеш снідати? — запитала вона, вказуючи на неторкнуту тацю Гаррієт.

Гаррієт підкреслено повернулася до рису. «Якщо він не помер, — подумала вона, — тоді я не вбивця. Я нічого поганого не зробила. Так же?»

— Отак. Уже краще. Треба поїсти перед тим як проходити ті перевірки, хай там які вони, — сказала Еді. — Якщо братимуть кров, може трохи в голові запаморочитися.

Гаррієт старанно їла, опустивши очі, але думки кидалися туди-сюди, ніби тварини в клітці, і зненацька в голову застрибнула настільки жахлива свіжа думка, що вона не стрималася й бовкнула:

— А він хворий?

— Хто? Ти про цього хлопця? — дратівливо перепитала Еді, не відриваючись від кросворда. — Я не вірю в усю ту бридню про те, що злочинці хворі.

Тієї ж миті хтось гучно постукав у відчинені двері палати, Гар­рієт з переляку так сахнулася на ліжку, що мало не перекинула тацю.

— Вітаю, я лікар Бакстер, — представився чоловік, подаючи Еді руку. Хоч на вигляд він був молодий — молодший за лікаря Брідлава, — він лисів на маківці; у руці тримав старомодний лікарський саквояж чорного кольору, що здавався дуже важким. — Я невролог.

— О. — Еді підозріливо поглянула йому на взуття — бігові кросівки з грубими підошвами й блакитною замшевою оборкою, як у шкільної команди з легкої атлетики.

— Дивно, що у вас тут не дощить, — сказав лікар, розкриваючи саквояж, і взявся в ньому нишпорити. — Я з Джексона приїхав сьогодні вранці…

— Виходить, — упевнено перервала Еді, — ви будете першою людиною тут, що не змусила нас чекати цілий день. — Вона продовжувала роздивлятися його взуття.

— Коли виходив із дому, — сказав лікар, — о шостій, було штормове попередження для центру Міссісіпі. Так дощило там, що ви б не повірили. — Він розгорнув прямокутник із сірої фланелі на тумбочці біля ліжка: на ньому акуратно в рядок розмістив ліхтарик, срібний молоточок, якийсь чорний пристрій з круговими шкалами.

— Я сюди по такій погоді проїхав, що хазяїн би пса на вулицю не випустив, — сказав він. — У якийсь момент думав, що буду вертатися.

— Ну треба ж такого, — ввічливо зазначила Еді.

— Пощастило, що доїхав, — сказав лікар. — Біля Вейдена дороги просто жах…

Він обернувся й водночас роздивився вираз обличчя Гаррієт.

— Мати моя! Чому ти так на мене дивишся? Я нічого поганого не зроблю. — Він трохи її оглянув, тоді закрив свій саквояж.

— Я от що скажу, — мовив він. — Почну просто з кількох запитань. — Він узяв її планшетку й уважно читав, порушуючи тишу власними подихами.

— Як тобі таке? — запитав він, позираючи на Гаррієт. — Ти ж не боїшся відповідати на запитання?

— Ні.

— Ні, сер, — поправила Еді, відкладаючи газету.

— Вони будуть дуже легкі, — сказав лікар, присідаючи скраєчку ліжка. — Потім захочеш, щоб у тебе всі запитання на тестах у школі такі були. Як тебе звуть?

— Гаррієт Клів Дюфрен.

— Добре. Скільки тобі років, Гаррієт?

— Дванадцять з половиною.

— Коли в тебе день народження?

Він попросив Гаррієт порахувати від десяти навпаки; попросив усміхнутися, тоді насупитися, тоді показати язика; попросив тримати голову рівно й стежити очима за пальцем. Гаррієт робила так, як їй казали — знизувала плечима, торкалася пальцем носа, згина­ла коліна, тоді випрямляла їх — увесь цей час силкуючись тримати спокійне обличчя й рівне дихання.

— А оце офтальмоскоп, — сказав Гаррієт лікар. Він відчутно пахнув алкоголем — чи то дезінфікуючим спиртом, чи то випивкою, чи навіть різким лосьйоном після гоління, Гаррієт визначити не могла. — Боятися нічого, я просто посвічу тобі сильним світлом на зорові нерви, щоб побачити, чи не тисне тобі нічого в мозку…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее