Маленький друг

Гаррієт прикипіла поглядом кудись уперед. Їй щойно спала на думку тривожна річ: якщо Денні Ретліфф не помер, як вона заборонить Гелі базікати про те, що сталося? Коли Гелі дізнається, що Денні живий, йому буде зовсім начхати на відбитки на пістолеті; тоді він зможе говорити все, що захоче, не боячись електричного крісла. А він захоче говорити про те, що сталося; у цьому Гаррієт не сумнівалася. Доведеться придумати спосіб його заткнути…

Лікар свого слова не дотримав, бо перевірка ставала дедалі неприємнішою — паличка в горлі змушувала векати; пучки бавовни на оці змушували кліпати; удар молоточка по ліктьовому відростку й уколи гострої шпильки в різних частинах тіла, щоб перевірити, чи вона відчуває. Еді — схрестивши руки — стояла збоку й пильно за ним стежила.

— Ви страшенно молодий, як для лікаря, — сказала вона.

Той не відповів. Досі був зайнятий шпилькою.

— Відчуваєш? — запитав він Гаррієт.

Гаррієт — із заплющеними очима — перелякано сіпнулася, коли він штрикнув їй чоло, а потім щоку. Принаймні пістолета позбулися. Гелі не може довести, що ходив туди й забирав його на її прохання. Треба продовжувати собі це повторювати. Хай як погано все здається, досі лише його слово проти її.

Але в нього буде повно запитань. Він захоче все знати, — про все, що сталося на водонапірній вежі — а що вона скаже тепер? Що Денні Ретліфф від неї втік, що насправді вона не зробила того, що намірилася? Чи навіть гірше: що вона від самого початку помилялася; що, мабуть, вона не знає насправді, хто вбив Робіна і, може, уже ніколи не дізнається?

«Ні, — подумала Гаррієт, зненацька запанікувавши, — цього недостатньо. Треба щось інше придумати».

— Що? — сказав лікар. — Я зробив боляче?

— Трохи.

— Гарний знак, — сказала Еді. — Якщо болить.

Може, спало на думку Гаррієт, — яка роздивлялася стелю, міцно стуливши губи, поки лікар водив чимсь гострим їй по підо­шві, — може, Денні Ретліфф справді вбив Робіна. Так було б простіше. Певна річ, це найпростіше, що можна сказати Гелі: що Денні Ретліфф під кінець їй признався (може, то був нещасний випадок, може, він не хотів цього?), можливо, навіть благав прощення. Навколо неї, ніби отруйні квіти, почали розкриватися щедрі можливості оповіді. Вона може сказати, що зберегла життя Денні Ретліффу, стоячи над ним, з великого милосердя; може сказати, що їй зрештою стало його шкода, тож вона залишила його у вежі рятувальникам.

— Не так і погано минуло, правда? — сказав лікар, підводячись.

Гаррієт шпарко запитала:

— Тепер мені можна додому?

Лікар засміявся.

— Тпру! — гукнув він. — Не так швидко. Я вийду в коридор на кілька хвилин, поговорю з твоєю бабцею, добре?

Еді підвелася. Гаррієт почула її слова, поки обоє виходили з палати.

— Це ж не менінгіт, правда?

— Ні, мем.

— Вам сказали про блювоту й діарею? І гарячку?

Гаррієт тихенько сиділа на ліжку. Вона чула, як лікар говорить у коридорі, та хоч їй було цікаво, що він про неї каже, бурмотіння його голосу було далеким, таємничим і надто тихим. Вона втупилася у власні долоні на білому покривалі. Денні Ретліфф живий, і хоч вона б у це нізащо не повірила, навіть пів години тому, це її тішило. Навіть попри те, що це означало її провал, вона тішилася. І якщо бажане від самого початку було неможливим, усе одно вона про себе тішилася думкою, що попри неможливість, вона все одно це зробила.

 

— Йопересете, — мовив Пем і відсунувся від столу, за яким снідав кусником бостонського кремового пирога. — Цілих два дні там пробув. Ото бідолаха. Навіть якщо вбив свого брата.

Гелі відірвав погляд від каші та — доклавши майже неможливих зусиль — спромігся змовчати.

Пем похитав головою. Волосся в нього досі було вогке після душу.

— Навіть плавати не вмів. Уяви собі. Він там стрибав туди-сюди цілих два дні, щоб голова була над водою. Я якось читав, про Другу світову, здається, як літак загубився в Тихому океані. І пілоти кілька днів на воді пробули, а там ще купа акул. Вони не могли заснути, треба було постійно плавати й стерегтися акул, інакше ті б підібралися й ноги їм повідкушували. — Він ретельно вдивився у фотографію й здригнувся. — Бідолаха. Цілих два дні в тій гидоті, як щур у відрі. Ідіотське місце він вибрав ховатися, як не вмів плавати.

Гелі, не в змозі стриматися, випалив:

— Усе не так було.

— Ага, — знуджено мовив Пем. — Ніби ти знаєш.

Гелі — загорівшись, розмахуючи ногами, — зачекав, доки брат відірветься від газети чи скаже ще щось.

— То Гаррієт була, — зрештою не стримався він. — То вона зробила.

— Г-м-м?

— То все вона. Вона його туди скинула.

Пем вирячився на нього.

— Кого скинула? — запитав він. — Денні Ретліффа?

— Так. Бо він убив її брата.

Пем пирхнув.

— З Денні Ретліффа такий самий вбивця Робіна, як з мене, — сказав він і перегорнув сторінку газети. — Ми всі в одному класі в школі були.

— Це він, — благоговійно доводив Гелі. — Гаррієт мала доказ.

— Та ти що? Який?

— Я не знаю… багато всього. Але вона може довести.

— Аякже.