Читаем Маленький друг полностью

Фариш зі зціпленими зубами, не підіймаючи голови, кивнув Денні. Він і сам був добряче нашмиганий. Коричневий комбінезон (уніформа «Юнайтед Парсел» із діркою в грудях на місці зрізаної лейби) був розстебнутий майже до талії й відкривав густі чорні кучері волосся на грудях. Що взимку, що влітку Фариш не носив нічого, окрім цих коричневих комбінезонів, за винятком випадків, коли доводилося йти в суд чи на похорон. Він купував їх уживаними по десятку за раз у «Парсел Сервісі». Багато років тому Фариш навіть працював у Поштовому відомстві81, проте не водієм, а листоношею. За його словами, не було надійнішої схеми, щоб промацати заможний район, дізнатися, хто виїхав, хто залишив незамкнені вікна, у кого щовихідних горою накопичуються газети, а в кого все може ускладнити собака. Саме ця халтурка коштувала Фаришу його роботи листоноші й могла відправити його в Лівенворт, якби окружний прокурор зміг довести, що Фариш вчинив хоч один зі своїх грабежів саме під час служби.

Завжди, коли хтось у таверні «Чорні двері» дражнив Фариша через його убрання «Ю-Пі-Ес» чи цікавився, чому він таке носить, той скупо відповідав, що раніше працював на пошті. Та причина була не в цьому: Фариша жерла ненависть до Федеральної влади, а понад усе до Поштової служби. Денні підозрював, що насправді Фариш полюбляє ті комбінезони тому, що звик носити схожу одежу, поки був у психіатричній лікарні (інша історія), але на цю тему що Денні, що будь-кому іншому розмовляти з Фаришем було не вельми комфортно.

Він уже збирався рушити до великого трейлера, коли Фариш підняв спинку свого крісла в сидяче положення й заклацнув кишеньковий ніж. Коліна в нього дрижали на повну пару. Одне око у Фариша було хворе — біле й заплиле, і навіть після всіх цих років Денні ставало ніяково, коли той зненацька обертав його на нього, як-от зараз.

— Ґам з Юджином щойно трохи погризлися там через телевізор, — повідомив він. Ґам — то їхня баба, батькова мама. — Юджин каже, шо Ґам не тра на своїх людей дивитися.

Поки він говорив, обоє братів вглядалися кудись повз галявину, у густий мовчазний ліс, а не один на одного — Фариш купиною згорблений на кріслі, а Денні навстоячки біля нього, ніби пасажири в переповненому поїзді «Мої люди» — так їхня баба називала свою мелодраму. Навколо мертвої машини поросла висока трава; у густих бур’янах голічерева валялася поламана тачка.

— Юджин каже, шо то не по-християнському. Ха! — продов­жив Фариш і ляснув себе по коліну так гучно, що Денні аж підскочив. — На реслінг він нічо не каже, шо то зле. І на футбол. От шо в реслінгу християнського?

У всіх Ретліффів, окрім Кертіса, — який любив усе на світі, навіть бджіл, ос і листя, що падає із дерев, — стосунки з Юджином були натягнуті. Юджин — другий брат; після смерті батька — Фаришів фельдмаршал у сімейній справі (тобто грабіжництві). У цій царині він був старанним, якщо не аж надміру енергійним чи натхненним, але раптом — коли у 1960-х мотав строк у Парчменській тюрмі за викрадення транспортних засобів — йому явилося видіння з указівкою іти й прославляти Ісуса. Відтоді стосунки між Юджином і рештою сім’ї якось напружилися. Він відмовився надалі бруднити руки тим, що називав диявольським ділом, хоча — як часто, досить уїдливо, зазначала Ґам — від їжі й даху над головою, що бралися від диявола та його роботи, відмовлятися не поспішав.

Цим Юджин не переймався. Він цитував їм Писання, постійно заїдався з бабою й загалом діяв усім на нерви. Як і батько, він був сухий (хоча, на щастя, не вспадкував його жорстоку вдачу); навіть у минулі часи, коли Юджин крав автомобілі й цілу ніч пив, з ним не бувало дуже весело; і хоч він злості не тримав, зуби ні на кого не точив і загалом був достойним чоловіком, своїми повчаннями він задовбував їх усіх до смерті.

— А Юджин тут узагалі що робить? — запитав Денні. — Я думав, він буде на Місії з тим Змієловом.

Фариш розсміявся — неочікуваним, високим реготом.

— Мені здається, Юджин всьо лишив на Лояла, поки ті змії там.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее