Маленький друг

Ночі в будинку Гаррієт завжди були надто тихими. Годинники цокотіли надто гучно, за межами низьких ореолів світла з настільних ламп кімнати видавалися похмурими й обширними, а високі стелі розчинялися ніби в нескінченних тінях. Восени й узимку, коли сонце сідало о п’ятій, проблема лише загострювалася, але проводити час наодинці тільки з Еллісон здавалося гіршим, ніж просто на самоті. Та сиділа на іншому краї дивана з попелисто-блакитним від світла телевізора обличчям, а голі ноги поклала Гаррієт на коліна.

Знічев’я Гаррієт стала розглядати стопи Еллісон — вологі й рожеві, наче шинка, напрочуд чисті, зважаючи на те, що Еллісон постійно ходила босоніж. Не дивно, що Еллісон з Нюнею так гарно між собою ладнали. Нюня був більше людиною, ніж котом, а Еллісон була більше кішкою, ніж людиною: тинялася сама-­одна й здебільшого ігнорувала всіх, проте, коли їй того хотілося, без жодних запитань і ніяковості скручувалася калачиком і пхала ноги Гаррієт на коліна.

Ноги в неї були дуже важкі. Зненацька вони смикнулися — і то добряче. Гаррієт підняла очі й побачила, як в Еллісон тріпотять повіки. Їй щось снилося. Гаррієт швидко вхопила її за мізинець на нозі й вигнула його назад, від чого Еллісон вискнула й вихопила ногу до себе, ніби лелека.

— Що тобі сниться? — вимогливо спитала Гаррієт.

Еллісон — з червоними вафельними відбитками від дивана на щоках — обернула очманілі від сну очі, наче не впізнала її… «Ні, не зовсім, — подумала Гаррієт, з тонким відстороненням, наче лікарка, спостерігаючи за сестриною дезорієнтацією. — Вона ніби бачить мене і ще щось».

Еллісон прикрила обидва ока долонями. Якусь мить вона так і лежала, зовсім непорушно, а тоді встала. Щоки в неї запухли, повіки були важкі й непроникні.

— Щось тобі таки снилося, — наполягала Гаррієт, уважно спостерігаючи за нею.

Еллісон позіхнула. Тоді, потираючи очі, попленталася до сходів, сонно похитуючись.

— Чекай! — окрикнула Гаррієт. — Що тобі снилося? Скажи.

— Не можу.

— Тобто, як це — не можеш? Ти просто не хочеш.

Еллісон обернулася й глянула на неї — якось дивно, подумала Гаррієт.

— Не хочу, щоб збулося, — сказала вона, стаючи на першу сходинку.

— Не хочеш, щоб що збулося?

— Те, що мені щойно снилося.

— Що там було? Щось про Робіна?

Еллісон так і спинилася на нижній сходинці й озирнулася.

— Ні, — сказала вона. — Про тебе.

 

— Тільки п’ятдесят дев’ять секунд, — холодно мовила Гаррієт, поки Пембертон кашляв і відпльовувався.

Пем схопився за край басейну й рукою витер очі.

— Херня, — відхекуючись мовив він. Обличчя в нього було темно-­бордове, фактично кольору пенні-лоферів Гаррієт. — Ти заповільно рахувала.

З довгим лютим свистом Гаррієт випустила все повітря з легень. Вона глибоко й натужно вдихала з десяток разів, доки в голові не почало паморочитися, а на останньому вдиху пірнула й відштовхнулася.

Шлях в один бік був простий. Під час повернення крізь прохолодно-блакитні тигрові смуги світла усе ущільнилося й сточилося, перейшло в повільний режим — повз пропливла ди­тяча рука, примарна й мертвотно-біла; дитяча нога, де до наїжаченого волосся почіплялися дрібні білі бульбашки, а тоді з пінистим ударом відкотилися геть, коли кров грубо вдарила їй у скроні, потім відійшла, і знову грубо вдарила, і знову відійшла, і знову вдарила, наче океанічні хвилі, що накочуються на пляж. Там угорі — важко собі уявити — життя собі далі гримотіло в блискучих кольорах, на високій температурі й швидкості. Викрикують діти, по гарячому тротуару ляскають стопи, діти кутаються у промоклі рушники й обсмоктують блакитний фруктовий лід кольору води з басейну. «Бомб поп» — так їх називають. «Бомб поп». Вони в моді, улюблений смаколик того року. Тремтячі пінгвіни на холодному ящику біля ятки продажу. Сині губи… сині язики… дрижаки, дрижаки й стукіт зубів, холод…

Гаррієт пробилася на поверхню з оглушливим тріском, ніби крізь лист скла; вода була мілка, та не настільки, щоб вона могла стояти, тож Гаррієт навшпиньки стрибала й відхекувалася, поки Пембертон, який із цікавістю був спостерігав за нею, гладенько занурився у воду й ковзнув до неї.

Не встигла вона оговтатися, як він діловито її підняв, і от уже її вухо притулене до його грудей, а сама вона споглядає жовту від нікотину нижню сторону його зубів. Навіть крізь хімію басейну пробивався запах засмаги — дорослий, чужий і, про Гаррієт, не надто приємний.

Вона викотилася йому з рук, і обоє відсахнулися одне від одного — Пембертон на спину, гучно ляпнувшись і розбризкуючи стіну води, а Гаррієт хлюпнула до краю басейну й подерлася нагору, досить хвалькувато, у жовто-чорному купальнику в смужку, через який вона скидалася (за словами Ліббі) на джмеля.

— Що? Тобі не подобається, коли підіймають?

Інтонація в нього була владна, лагідна, ніби він розмовляв із кошеням, яке його дряпнуло. Гаррієт нажабилася й ногою плюснула йому в обличчя водою.

Пем пригнувся.