Маленький друг

Мама Гелі, Марта Прайс Галл (яка ходила в середню школу з мамою Гаррієт) мала погану славу людини, що своїх синів викохала мазунцями. Вона їх обожнювала до нестями й дозволяла робити все як захочуть, хоч би що казав батько; і хоча з Гелі поки зарано було робити висновки, вважалося, що саме через таке потурання Пембертон так усіх розчарував. Про її безрозсудні методи виховання дітей уже ходили легенди. З боку бабусь і свекрух Марта Прайс і її хлопці завжди слугували застережливим прикладом для засліп­лених любов’ю матусь, мовляв, яка страшна скрута може їх спіт­кати, якщо (наприклад) цілих три роки дозволяти своїй дитині їсти самі тільки шоколадні пироги, що, як усі знали, дозволяли Пембертонові. Від чотирьох до семи років Пембертон їв лише шоколадні пироги: ба більше (на цьому похмуро наголошували), особливі шоколадні пироги, зі згущеного молока й цілої гори інших недешевих інгредієнтів, і для приготування їх віддана Марта Прайс мусила вставати щоранку о шостій. Тітки досі згадували один випадок, коли Пем, гостюючи в Робіна, відмовився від ланчу в Ліббі й став гупати по столу кулаками («як той король Генріх Восьмий»), вимагаючи шоколадний пиріг. («Можете собі таке уявити? “Мама мені дає шоколадні пироги”. Я б йому по дупі добре надавала»). Те, що Пембертон дожив до дорослого віку з повним набором зубів, було дивом; та його брак працьовитості й оплачуваної роботи усі вважали зрозумілим результатом цієї ранньої катастрофи.

Часто припускали, як же гірко Пемів батько, мабуть, розчарований у своєму старшому синові, адже сам він — директор Александрійської академії й займається тим, що муштрує молодих людей. Містер Галл не був із тих крикливих червонопиких колишніх спортсменів, звичного явища для приватних академій на кшталт Александрійської; він навіть тренером не був, а викладав точні науки в учнів середньої школи й решту часу проводив у себе в кабінеті за замкненими дверима, зачитуючись книжками з авіаційного машинобудування. Але хоч містер Галл і тримав свій заклад у цупких шорах і учні жахалися його мовчання, удома дружина підривала цей авторитет, і йому було важко привчити до порядку власних синів — особливо Пембертона, який вічно жартував, либився й на спільних фотографіях робив батькові кро­лячі вуха. Батьки співчували містерові Галлу; усім було очевидно, що втихомирити хлопця можна хіба нокаутом; і хоч від дедалі в’ялішого батькового гаркання на Пембертона на публічних подіях усім присутнім ставало неприємно, сам Пем цим наче й анітрохи не переймався і далі продовжував сипати дотепами й гострими репліками.

Але хоч Марта Галл і не хвилювалася з того, що її сини вештаються по всьому місту, відрощують волосся нижче плечей, п’ють вино на вечерю та їдять десерти на сніданок, кілька правил у господарстві Галлів були непорушними. Пембертон, хоч і мав два­дцять років, не міг курити в присутності матері, а Гелі, звісно, не мав на таке права взагалі. Гучний рок-н-рол на високоякісному програвачі було заборонено (хоча коли батьків не було вдома, Пембертон із друзями врубували «Зе Ху» і «Роллінґ Стоунз» на весь район — чим украй ошелешували Шарлотту, спричиняли скарги місіс Фонтейн і доводили Еді до неземної люті). І хоч тепер ні батько, ні мати не могли заборонити Пембертонові загулювати, куди йому хочеться, Гелі змалечку було заказано ходити на Сосновий пагорб (проблемний район міста з ломбардами й джукджойнтами83) та в Більярдну залу.

Саме в Більярдній залі Гелі — досі злобуючись на Гаррієт — зараз перебував. Він залишив велосипед трохи далі на вулиці, у провулку біля міської ради, на випадок, якщо неподалік раптом проїжджатимуть мама чи тато. Тепер він стояв, понуро гризучи чипси з барбекю, які тут продавали із запилюженого прилавка разом із сигаретами й жувальною гумкою, і роздивлявся комікси на стійці біля дверей.

Хоч Більярдна зала містилася лише за якийсь квартал від міської площі й не мала ліцензії на продаж алкоголю, усе одно вона була найпаршивішим місцем Александрії, навіть гіршим за «Чорні двері» чи «Дворянський салон» на Сосновому пагорбі. Подейкували, що в Більярдній залі продають наркоту; азартні ігри тут буяли; а ще це було місце численних стрілянин, різанин і таємничих пожеж. Того дня це погано освітлене приміщення зі шлакоблоковими стінами, пофарбованими отруйно-зеленим, і флуоресцентними трубками, що мерехтіли на обшитій пінопластовими панелями стелі, було досить безлюдним. Із шести столів зайняті були лише два, і ще позаду двійко сільських хлопців із зализаним волоссям і в джинсових сорочках на заклепках притишено грали в пін-бол.

Хоча запліснявіла порочна атмосфера Більярдної зали приваблювала Гелі в його розпачливому настрої, грати в більярд він не вмів, тому боявся тинятися навколо столів і дивитися. Проте його бадьорило навіть просто стояти біля дверей, де його ніхто не бачив, товкти чипси з барбекю й дихати тим же загрозливим озоном занепаду.