Читаем Маленький друг полностью

Малий реготнув, і від тріску того сміху Гелі мало не впустив комікс. Він мав удосталь часу, щоб звикнути до того високого знущального сміху. Він довгий час дзвенів йому в спину з мосту через потічок, поки сам Гелі спинався крізь підлісок, а від стрімчаків відлунювали постріли.

Це він. Без ковбойського капелюха — саме тому Гелі його й не впізнав спочатку. Коли в обличчя бухнула кров, він нестямно втупився в комікс, на перелякану дівчинку, що вп’ялася в плече Джонні Перілу («Джонні! Та воскова фігура! Вона поворух­нулася!»).

— Одем грає незле, Денні, — тихо говорив Сом. — Навіть без пальців.

— Нє, ну, може, він і переміг би Фариша, якби був тверезий. Але п’яним точно нє.

У Гелі в голові спалахнуло дві лампочки. Денні? Фариш? Коли по тобі стріляють реднеки, це вже досить захопливо, але коли по тобі стріляють Ретліффи — то дещо інше. Він уже дочекатися не міг, коли прибіжить додому й розповість про це Гаррієт. Може, цей бородатий Біґфут і є тим легендарним Фаришем Ретліффом? Гелі чував лише про одного Фариша, що в Александрії, що поза нею.

Гелі силоміць змусив себе опустити погляд у комікс. Він ніколи не бачив Фариша Ретліффа зблизька — лише на віддалі, з машини на ходу чи на розмитому фото в місцевій газеті, — зате все своє життя слухав історії про нього. Колись Фариш Ретліфф був найгорезвіснішим пройдисвітом Александрії, майстерним провідником сімейної банди, що здійснювала всі можливі й неможливі види грабежу та крадіжок. Також він за всі ці роки писав і розповсюджував освітні памфлети, зокрема з назвами «Гроші або життя» (протест проти Федерального податку на доходи), «Гордість бунтаря. Відповідь критикам» і «Тільки не МОЮ доньку!». Проте кілька років тому, через нещасний випадок із бульдозером, всьому цьому прийшов кінець.

Гелі не знав, чому Фариш тоді надумав викрасти той бульдозер. У газетах писали, що бригадир виявив його відсутність на будівництві позаду компанії «Вечірковий лід», а далі люди помітили Фариша, який тим бульдозером зносив трасу. Він не з’їхав на узбіччя, коли йому сигналили, а натомість розвернувся й став захищатися ковшем. Тоді, коли копи відкрили вогонь, чоловік рвонув через коров’яче пасовисько, знісши огорожу з колючого дроту й розігнавши схарапуджених корів, доки не перекинувся бульдозером у рів. Вони бігли по пасовиську, викрикуючи Фаришу, щоб той вийшов з машини, тримаючи руки за головою, аж тут скам’яніли на місці, побачивши віддалену постать Фариша, який у кабіні бульдозера притиснув пістолет 22-го калібру собі до скроні й вистрелив. У газеті надрукували фотографію копа Джекі Спаркса, де він, відверто вражений, стоїть над тілом на пасовиську й викрикує вказівки працівникам «швидкої».

Хоча те, навіщо Фаришу взагалі знадобилося красти бульдозер, було таємницею, насправді ж ніхто й гадки не мав, чому він захотів застрелитися. Дехто стверджував, що він боявся знову потрапити в тюрму, але інші заперечували, мовляв, ні, для людей на кшталт Фариша тюрма — це ніщо, а порушення там не настільки серйозне, і за рік-два він би вже вийшов. Рана ж від кулі була серйозна, і Фариш висів буквально на волосок від смерті. Він знову шокував усіх, коли отямився й попросив картопляного пюре, попри впевненість лікарів, що він у вегетативному стані. Коли його виписали з лікарні — сліпим на праве око, — то відправили у віт­філдську дурку за заявою про неосудність, що було, можливо, не так уже й невиправдано.

Коли Фариша виписали з психіатричної лікарні, він у багатьох аспектах змінився. Не лише через око. Подейкували, що він припинив пити; ніхто вже не чув, щоб він вдирався в заправки чи крав у людей із гаражів автомобілі й бензопили (хоча цей гуж узялися тягти його молодші брати). Також зникла з виду і його стурбованість расовим питанням. Він уже не стояв на тротуарі перед школою зі стосом виготовлених удома памфлетів, де засуджував десегрегацію шкіл. Він займався виготовленням опудал, тож завдяки соціальній допомозі за інвалідність і доходу з набивання оленячих голів і окунів для місцевих мисливців став досить законослухняним громадянином — принаймні так казали.

І тепер ось він тут, Фариш Ретліфф власною персоною — вдруге за один тиждень, якщо рахувати міст. Єдині Ретліффи, яких Гелі доводилося бачити у своїй частині міста, — це Кертіс (який вільно тинявся Великою Александрією, пострілюючи зі свого водяного пістолета в автомобілі на дорозі) і брат Юджин, якийсь типу священник. Юджина можна було часто побачити під час проповідей на міській площі, або, ще частіше, коли той похитувався під парною спекою біля шосе, викрикував щось про Трійцю й махав кулаком на автомобілі. Хоч про Фариша й казали, що відколи він стрельнувся, з головою в нього не все гаразд, Юджин (Гелі чув від свого батька) буквально збожеволів. Він їв червону глину в людей на подвір’ях і в судомах падав на тротуар, коли серед грому чув голос Господній.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее