Маленький друг

Він вчепився очима просто в Гелі. Той отетерів: «Бляха, — подумав він, — старий дурбан уже так налигався, аж не знає, що я йому не син?». Гелі, розтуливши рота, вирячився на нього.

— Та, татуню, — ледь чутно прошепотіла Лашарон.

Погляд запалених очей в Одема пом’якшав і нерівно подибав до доньки; від жалісливого дрожу його мокрих губ Гелі стало гидкіше, ніж від будь-чого іншого за сьогодні.

— Чуйте? Чуйте, шо мала каже? Ану йди сюда, обніми старого татуня за шию, — мовив він, змахуючи кісточкою пальця сльозу.

Лашарон підняла дитину на кістлявому стегні й повільно рушила до нього. Від певної владності в обіймах Одема й байдужості, з якою вона їх прийняла, — наче старий хирлявий собака, що вигинається під погладжуванням господаря, — Гелі стало огидно, але водночас і трохи страшно.

— Ця мала дівка любить свого татуня старого, нє? — Заливаючись сльозами, він притиснув її собі до переду сорочки.

З того, як Сом і Денні Ретліфф перезирнулися й обоє позакочували очі, Гелі вдоволено відзначив, що їм від Одемових рюм так само гидко, як і йому.

— Вона то знає, як татуньо бідує! Їй то не тра гори якихось забавок, цукорок і модних лахів!

— Ну а нащо їй? — різко втрутився Фариш.

Одем — якого задурманив звук власного голосу — стуманіло обернувся й збив докупи брови.

— Ну та. Я так і кажу. От нашо їй вся та дурнота? Чи їй, їм всім, нашо того? Ми як малі були, то нічо не мали, шо, не так хіба?

Одемове обличчя просяяло від повільної хвилі подиву.

— Та нє, братику! — втішено вигукнув він.

— Ми шо, стидалися того, шо бідні? Чи роботи встидалися? Як ми якось прожили, то і вона вижиє, нє?

— Та канєшно!

— Хто каже, ніби дітей треба вчити, ніби вони в чомусь ліпші за своїх батьків? Федеральна влада, от хто! Як думаєш, чого то вона пхає носа в чужі хати, вділяє на срібному блюдці всі ті ­талони на їду, вакцинації та ліберальну освіту? А я тобі скажу чого. То аби промити дітям мозки, ніби їм треба більше, ніж було в їхніх старих, аби діти зверху вниз дивилися на то, звідки походять, і ставили себе вище за рідну плоть і кров. Сер, не знаю, як у тебе, але мій татко мені ніколи нічого за просто так не давав.

З усієї більярдної зали почувся тихий схвальний гомін.

— Нєа, — відповів Одем, скрушно похитуючи головою. — Мамуня з татуньом ніколи мені просто так нічо не давали. Я на всьо мусів заробити. Всьо, шо я маю — зароблене.

Фариш холодно кивнув на Лашарон із дитиною.

— То скажи мені. Чого то вона має мати то, чого в нас не було?

— Та то свята правда! Всьо, лиши татуня, лялько, — сказав Одем своїй доньці, яка безпристрасно смикала його за штанину.

— Татуню, давай вже підем, будь ласка.

— Татуньо ше не готов іти, лялько.

— Але ти казав нагадати тобі, шо той магазин «Шевроле» в шостій зачиняється.

Сом із виразом досить натягнутої доброзичливості підступив, щоб перекинутися кількома тихими словами з чоловіками з креветкового судна, один із яких саме глипнув на свій наручний годинник. Аж тут Одем поліз у передню кишеню брудних джинсів, трохи там подлубався й вийняв найбільшу пачку грошей, яку Гелі коли-небудь бачив.

Це одразу ж привернуло увагу всіх присутніх. Одем кинув рулон купюр на більярдний стіл.

— Шо лишилося зі страхового обов’язку, — пояснив він, з хмільною шанобливістю кивнувши на гроші. — За цю от руку. Піду туда в то «Шевроле», заплачу тому м’ятноротому падлу Роєві Даялу. Він прийшов і забрав машину в мене з-під самого…

— А вони так і роблять, — стримано мовив Фариш. — Ті суки з Податкової комісії, Фінансової компанії та Шерифського департаменту. Приходять просто на твою землю і відбирають шо хочуть, коли їм того…

— І, — продовжив Одем, уже гучніше. — Я планую піти прямо туда і забрати її. Оцим.

— Чуєш, не моє буде сказано, але тобі не тра стільки чистих грошей викидати на машину.

— Шо? — спідлоба запитав Одем, задкуючи. Гроші лежали на зеленій байці в жовтому колі світла.

Фариш підняв мурзату лапу.

— Я лиш кажу, шо як ти купуєш машину, і все, так сказати, згідно-відповідно, у такого слизького пронири, як Даял, то не лиш Даял тебе обкрадає, але влада штату і федеральна також уже стають у чергу за своїм. Я стіки разів виступав проти податку на продаж. Податок на продаж — це неконституційно. Можу чітко пальцем показати, де в Конституції цеї країни так написано.

— Татуню, пішли, — знесилено просила Лашарон, рішуче посмикуючи Одема за штанину. — Будь ласка, давай уже підем.

Одем збирав свої гроші. Він наче не до кінця затямив суть тієї невеликої промови Фариша.

— Нє, сер. — Він дихав на повні груди. — Я не дам у мене отак-во шось відбирати! Я зара піду прямо в то «Даялове Шевроле» і цим всім йому просто по морді розмащу… — Він ляснув грошима об стіл. — І скажу йому, я так скажу: «Віддавай мені мою машину, ти, падло м’ятнороте». — Одем не без труднощів запхав гроші в праву кишеню джинсів, а з лівої дістав четвертак. — Але перше я ставлю ці чотири сотки, і ше дві твої на то, шо трахну тебе ше раз у «вісімку».

Денні Ретліфф, який накручував невелике коло біля автомата з колою, гучно видихнув.