Маленький друг

Гаррієт сиділа біля вікна й оглядала переднє подвір’я, соковиту зелень дерев, цілком убраних у літнє листя, з носа в неї крапало, а очі пекли від хімії в басейні. Від довгого плавання кінцівки поважчали й очужіли, а в кімнаті осів чорний глянс журби, як зазвичай, коли Гаррієт подовгу сиділа нерухомо. Коли вона була маленькою, то іноді наспівувала собі під ніс власну адресу, якою б вона була для гостей із відкритого космосу. Гаррієт Клів Дюфрен, Джордж-стріт, будинок 363, Александрія, Міссісіпі, Америка, планета Земля, Молочний Шлях… і відчуття дзвінкої широти, ніби тебе заковтнула чорна пащека всесвіту, — якусь найдрібнішу кришталину в посипці з білого цукру, що ніколи не закінчувалася, — іноді просто душило її.

Раптом Гаррієт шалено чхнула. Слиз розлетівся навсібіч. Вона затиснула ніс і, заливаючись сльозами, підскочила й кинулася вниз по «клінекс». Дзвонив телефон; Гаррієт ледве бачила, куди йде; за телефонним столиком біля підніжжя сходів стояла Іда, і не встигла Гаррієт оговтатися, як та сказала:

— Даю їй, — і втулила слухавку їй у руку.

— Гаррієт, слухай. Денні Ретліфф зараз у більярдній, він там з братом. Це вони стріляли в мене з мосту.

— Чекай, — мовила Гаррієт, яка зовсім втратила орієнтацію. Вона щосили зосередилася, щоб не чхнути знову.

— Але я його бачив, Гаррієт. Страшний, що капець. І брат його так само.

Він далі щось белькотів про крадіжки, дробовики, грабежі й азартні ігри; і поступово до Гаррієт дійшла значущість його слів. Вона зачудовано слухала, а бажання чхнути як рукою зняло; з носа й далі текло, і вона якось неоковирно вигнулася й, викручуючи головою, спробувала витерти його коротесеньким рукавом футболки, як це робив кіт Нюня, тручись об килим, коли йому потрапляло щось в око.

— Гаррієт? — звернувся Гелі, перериваючи на середині свою тираду. Він так жадав розповісти їй, що сталося, аж забув, що вони посварилися.

— Я тут.

Далі запала коротка мовчанка, під час якої Гаррієт почула десь неподалік від Гелі палке базікання телевізора.

— Коли ти вийшов із більярдної? — запитала вона.

— Хвилин п’ятнадцять тому.

— Думаєш, вони ще там?

— Може бути. Там ніби мала бійка початися. Ті хлопці з судна не на жарт розізлилися.

Гаррієт чхнула.

— Я хочу його побачити. Зараз поїду туди на велосипеді.

— Ого. Навіть не думай, — тривожно видихнув Гелі, але вона вже кинула слухавку.

 

Бійки ніякої не було — принаймні такої, як її розумів Денні. Коли на мить здалося, що Одем не збирається платити, Фариш узяв крісло, збив його з ніг і почав методично гамселити (поки Одемові діти зіщулилися в одвірку), тож невдовзі Одем завивав від болю й сам благав Фариша забрати гроші. Насправді хвилюватися довелося через чоловіків із судна, які, якби захотіли, могли спричинити багато проблем. Але, хоч товстун у жовтій спортивній футболці мав що кучерявого сказати, решта лише побурчали між собою, навіть реготнули, хоч і трохи злісно. Вони у відпустці, могли собі дозволити.

Фариш на Одемові жалібні благання відгукнувся максимально незворушно. Його філософією було «з’їж, бо інакше з’їдять тебе», і все, що він міг у когось забрати, Фариш вважав своєю законною власністю. Коли Одем очманіло накульгував, молячи Фариша, щоб подумав про дітей, пильний радісний вираз обличчя брата нагадав Денні про те, який вигляд мали Фаришеві німецькі вівчарки-близнюки, коли загризли або збиралися загризти якогось кота: пильні, ділові, грайливі. Без образ, котусику. Нехай щастить наступного разу.

Денні захоплювався Фаришевою безапеляційністю, але йому бракувало сили таке спостерігати. Він запалив цигарку, хоч у роті й так тримався гидкий присмак від надмірного куріння.

— Розслабся, — сказав Сом, підійшовши позаду Одема, і поклав руку йому на плече. Піднесений настрій Сома нікуди не зникав; хоч би що сталося, він тішився, і просто не міг уторопати, чому такий запас життєвих сил є не в усіх.

З безнадійним напівбожевільним гонором — що викликав радше жаль, ніж острах — Одем безсило подався назад і крикнув:

— Руки свої забери, негритосе.

Сом пропустив це повз вуха.

— Люби´й дурак, шо грає як ти, братику, без проблем відіб’є всі ті гроші. Потім, як захочеш, приходи до мене у «Дворянський салон», може, шось зметикуємо.

Одем простягнувся на шлакоблоковій стіні.

— Машина, — пробелькотів він. Очі в нього розпухли, а рот вкривала кров.

У Денні в голові блиснув непрошений бридкий спогад із раннього дитинства: зображення голих жінок, заховані в журналі про полювання й риболовлю, який його батько залишив біля унітаза в туалеті. Збудження, але збудження хворе, щось чорне й рожеве в жінки між ніг, у поєднанні зі скривавленим оленем зі стрілою в оці на одній сторінці й прошитою гачком рибиною на іншій. І все це — конаючий олень, що загруз передніми ногами, рибина в судомних пошуках води — перемішалося зі спогадом про ту вовтузливу захекану істоту, що явилася йому в кошмарному сні.

— Перестань, — уголос мовив він.

— Що перестати? — байдуже запитав Сом, погладжуючи кишені смокінга, щоб перевірити, чи флакончик на місці.