Читаем Маленький друг полностью

— Та у вухах шумить. Ніяк не перейде.

Сом швидко нюхнув і передав флакончик Денні.

— Нехай тебе не бентежить. Чуєш, Одеме, — гукнув він в інший кінець зали. — Господь любить раденьких невдах.

— Ух, — видихнув Денні, затискаючи ніс. До очей підступили сльози. Від крижаного присмаку дезінфектора на піднебінні він почувався чистим: усе знову на поверхні, усе виблискує на лискучій поверхні цих вод, що пронеслися наче грім над відстійником, який уже йому до смерті остогид: біднота, жир і гниль, повні лайна синюшні тельбухи.

Він віддав флакон Сомові. У голові носився свіжий крижаний легіт. Мерзенний заражений настрій більярдної — самі недопитки й гидь — зненацька заблищав ясністю, чистотою й комічністю. З високим мелодійним «дзінь» йому стрельнула смішна прониклива думка, що зарюмсаний Одем у селюцькому вбранні й зі здоровенною рожевою макітрою-гарбузом один в один як Елмер Фадд85. Цибатий сухоребрий Сом, наче сам Баґз вигулькнув із кролячої нори, сперся на джукбокс. Великі ступні, великі передні зуби, навіть те, як він тримає сигарету: так Баґз Банні тримає морквину, ніби сигару, отак нахабно.

Злагіднілий, запаморочений і вдячний Денні потягнувся в кишеню й висмикнув зі свого клубка двадцятку. Він мав ще сотню, просто в руці.

— Дай йому то на дітей, старий, — сказав він, всучуючи гроші Сомові. — Я валю.

— Ти куди?

— Та просто, — почув Денні свої слова.

Він вийшов до свого авто. Був вечір суботи, на вулицях безлюдно, а попереду лежала чиста літня ніч, наповнена зірками, теплим вітерцем і залитим неоновими вогнями небом. Машина була прекрасна: «транс-ам» чудового бронзового кольору, з віконцем на даху, боковими вентиляційними отворами й кондиціонером. Денні щойно помив і натер її, тож промені так разюче й палюче відбивалися від поверхні, що авто скидалося на готовий до зльоту космічний корабель.

Одна з Одемових дітей — досить чистенька, як на Одемову, і ще й чорноволоса (мабуть, від іншої матері) — сиділа на вулиці просто навпроти, перед крамницею інструментів. Вона дивилася в книжку й чекала, доки вийде її батько-нікчема. Зненацька Денні відчув, що вона дивиться на нього; дівчинка не поворухнула й м’язом, але погляд спрямовувала вже не в книжку, а прикипіла до нього і не відривала, як ото буває іноді під метом, коли побачиш дорожній знак, і далі бачиш його ще дві години; його це злякало, як той ковбойський капелюх на ліжку сьогодні. Фен розхерачував відчуття часу, так («тебе несе ніби феном, тому така назва! — подумав він і гаряче збудився від власної кмітливості: наркоша несеться! час позаду пасеться!»), гаразд, витягує час, наче гумку, смикає нею, і деколи Денні здавалося, ніби все у світі дивиться на нього, навіть коти, корови й фото в журналах; проте здавалося, що минула ціла вічність, хмари в небі шугали, наче в прискореному фільмі про природу, а дівчинка так і не відривала погляду й не кліпала — очі в неї були прохолодно-­зелені, ніби в рисі з пекла, ніби в самого диявола.

Але ні: насправді вона взагалі на нього не дивилася. Вона заглядала в книжку, ніби читала її цілу вічність. Крамниці стояли зачинені, на вулиці ні машини, довгі тіні й бруківка мерехтять, наче в кошмарі. Денні пригадав ранок минулого тижня, коли він, поспоглядавши, як над ставом підіймається сонце, пішов у «Білу кухню»: коли він прочинив двері, офіціантка, коп, молочар і листоноша пообертали голови до нього — мимохідь, ніби їхню увагу привернув лише дзвоник, — але вони не жартували, дивилися саме на нього, всюдисущі очі, очі сяють блиском, наче в розфарбованого фосфоресцентною фарбою сатани. На той час він був під кайфом уже сімдесят дві години, весь ослаблий і липкий, загадувався, чи серце в грудях не репне, ніби тлуста кулька з водою, просто там же, у «Білій кухні», де малолітні офіціантки зиркають на нього зеленими зашморгами…

«Спокійно, спокійно», — утихомирював він ошаліле серце. А якщо мала таки дивилася на нього? То й що? Яка, нахер, різниця? Денні й сам купу спекотних безрадісних годин провів на тій самій лавці в очікуванні свого батька. Просто чекати було не так страшно, як трепетати від роздумів, що їм із Кертісом потім перепаде, якщо гра в батька не піде. Очікувати, що після свого програшу Одем заспокоюватиметься якось по-іншому, сенсу не було: таким є світ. «Поки ти живеш у моїм домі…» — лампочка над кухонним столом розхитується на дроті, баба щось розмішує на плиті, так наче матюки, ляпаси й плачі — то все в телевізорі.

Денні якось судомно вигнувся й поліз у кишеню по дріб’язок, щоб кинути дівчинці. Його батько час від часу й сам так робив чужим дітям, коли вигравав і був у доброму настрої. Зненацька з минулого виринув небажаний спогад про самого Одема — кощавого підлітка у двоколірній спортивній футболці, зі світло-­білявим «качачим хвостом», пожовтілим від жиру, яким він його зализував назад, — коли той присідав біля малого Кертіса з пачкою жувальної гумки й заспокоював його…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее