Маленький друг

Тітка Тет спершу була на цвинтарі з рештою Садового клубу, але через сінну гарячку попросила, щоб її відвезли додому; її тіпало, очі чухалися, від павутиці з тильного боку долонь повиступали страшні червоні пухирі, і вона не краще за Гелі тямила, звідки взялося це затяте наполягання бавитися по обіді саме в її будинку. До дверей вона так і підійшла в брудному одязі для садівниц­тва: шорти-«бермуди» й африканське дашикі завдовжки як ­робочий халат. Еді мала на собі дуже схоже вбрання; то були подарунки від друга-місіонера баптистської церкви, розміщеної в Нігерії. Тканина кенте була кольорова й свіжа, і обидві бабці часто вдягали ці екзотичні подарунки на випадок легкого садівництва й інших робіт — зовсім не відаючи про символізм Чорної сили, який їхні «каптани» транслювали допитливим глядачам. Чорні молодики вихилялися з вікон машин, проїжджаючи повз, і салютували Еді й Тетті здійнятими вгору кулаками.

— Сірі пантери! — гукали вони, а ще: — Елріджу й Боббі, ми з вами!88

Теттікорем не фанатіла від роботи надворі: Еді присилувала її до участі в проєкті Садового клубу, а Тет хотілося скинути свої хакі й «каптан» й відправити їх у пральну машинку. Їй хотілося випити «Бенадрилу»89, прийняти ванну, хотілося дочитати біб­ліотечну книжку, яку завтра потрібно повернути. Побачивши дітей у себе на порозі, вона не втішилася, але люб’язно їх привітала хіба що лише з дрібкою іронії.

— Як бачиш, Гелі, я тут вбрана дуже неофіційно, — вдруге сказала вона, проводячи їх хитромудрим шляхом по тьмяному коридору, звуженому старими важкими шафами для книжок на всю стіну, у чепурну житлову-їдальну зону, де панували масивний махагонієвий креденс і сервант з Напасті, а також старе засиджене дзеркало, позолочене по краях, заввишки аж до стелі. З висоти на них блискали очима Одюбонівські хижі птахи90. Навпроти одвір­ка, у дальньому кінці, наче оксамитова колода, що вперто гниє на стежці, лежав скручений у рулон сантиметрів із тридцять завтовшки величезний мелаєрський килим91 — також з Напасті, завеликий для будь-якої кімнати в будинку.

— Тут обережно, — попередила вона, виставивши руку, щоб допомогти дітям по черзі його переступити, ніби лідерка скаутів, що проводить підопічних через повалене дерево в лісі. — Гаррієт може тобі розповісти, що її тітка Аделаїда вміє добре поратися по господарству, Ліббі гарно ладить із малими, Едіт тримає все в пов­ному порядку, а от я ні до чого з того не вдалася. Ні, мене тато завжди називав архіваріускою. Знаєте, що це?

Вона рвучко й життєрадісно озирнулася на них набряклими очима. Під вилицею виднілася ляпка бруду. Гелі непримітно перевів погляд убік, бо трохи боявся старших тіток Гаррієт, які довгими носами й різкою пташиною поведінкою скидалися на ватагу відьом.

— Ні? — Тет відвернулася й добряче чхнула. — Архіваріус, — хапнувши повітря, взялася пояснювати вона, — це просто мудре слово, що означає шматяр… Гаррієт, сонечку, прошу тебе, вибач своїй старій тітці, що верзе всілякі дурниці твоєму бідному супутнику. Вона не хоче нікому набридати, а лише сподівається, що Гелі, як повернеться додому, не скаже своїй чудовій матусі, який я тут безлад влаштувала. Наступного разу, — тут її голос стих, а сама вона стала позаду Гаррієт, — наступного разу, перед тим як аж сюди завітати, сонечку, ти подзвони тітці Тетті на телефон. А якби мене взагалі не було і вам би не відчинили?

Вона дзвінко цмокнула нетерплячу Гаррієт у круглу щоку (дитина була брудна, хоч хлопчик видавався чистим і, якогось дива, мав на собі довгу білу футболку, що висіла йому нижче колін, наче дідова нічна сорочка). Вона залишила дітей на задній веранді, а сама поквапилася на кухню, де — брязкаючи чайною ложкою — замішала з води з-під крана й пакетика магазинного цитрусового порошку лимонад. Теттікорем мала справжні лимони й цукор — але тепер усі ті діти відвертають носа від натуральних продуктів, як казали Тетті подруги з церковного товариства, які мали онуків.

Вона покликала дітей, щоб узяли свої напої («Гелі, боюся, ми тут дуже неофіційні, сподіваюся, ти не проти, що сам собі візьмеш попити») і поквапилася на задній бік будинку, щоб освіжитися.

 

У Тет на шворці для сушіння одягу, що тяглася по задньому ґанку, висіла стебнована ковдра у великі коричнюваті й чорні квадрати. Картярський столик, за яким вони сиділи, стояв перед нею, наче сценічна декорація, а квадрати на ковдрі ніби відбивали квадратики ігрової дошки між ними.

— Тобі ця ковдра нічого не нагадує? — радісно спитав Гелі, гупнувши по поперечинах свого стільця. — Шаховий турнір у «З Росії з любов’ю»? Пам’ятаєш? Перша сцена, з величезною шахівницею?

— Якщо торкнешся того офіцера, — сказала Гаррієт, — муситимеш ним і ходити.

— Я вже походив. Отам пішаком. — Шахи, як і шашки, його не цікавили — від обох ігор у Гелі боліла голова. Він підніс свою склянку лимонаду й удав, ніби викрив приховане повідомлення від росіян, приліплене знизу, але Гаррієт і не помітила його вигнутих брів.

Не марнуючи часу, дівчина стрибнула чорним офіцером на середину дошки.