Читаем Маленький друг полностью

— Вітаю, сер, — проспівав Гелі, гупаючи склянкою, попри те, що шах йому не поставили й у цьому ході не було нічого незвичного. — Блискучий хід. — То була репліка з шахового турніру в кіно, і він пишався, що запам’ятав її.

Вони грали далі. Гелі офіцером забрав пішака Гаррієт, а тоді ляснув себе по лобі, коли вона миттю метнулася конем уперед і забрала офіцера.

— Так не можна, — запротестував він, хоч насправді й не знав, можна так чи ні; йому важко давалося запам’ятовувати, як коням можна стрибати, що грало Гаррієт на руку, бо то були її улюблені фігури, якими вона користувалася найвправніше.

Гаррієт роздивлялася дошку, вдумливо підтримуючи підборіддя рукою.

— Думаю, він знає, хто я, — зненацька зронила вона.

— Ти ж нічого не сказала, правда? — нервово перепитав Гелі. Хоч її зухвалість його захоплювала, він вважав поганою ідеєю іти до більярдної самій.

— Він вийшов на вулицю і витріщався на мене. Просто стояв, не рухався.

Гелі не роздумуючи посунув пішака, просто щоб зробити хоч щось. Зненацька він дуже втомився й розсердився. Він не любив лимонад (віддавав перевагу колі), а шахи не належали до його уявлення про цікаве проведення часу. У нього був свій набір шахів — гарний, який йому подарував батько, — але він ніколи в них не грав, окрім коли приходила Гаррієт, а фігури здебільшого використовував як надгробки для Джи-Ай Джо.

 

Спека тиснула страшним тягарем, навіть попри дзижчання вентилятора й наполовину опущені жалюзі, а алергії Тет громіздкою перекошеною на один бік вагою розпирали їй голову. Порошок «Бі-Сі» від головного болю залишав у роті гіркий присмак. Вона поклала «Марію, королеву Шотландії»92 долілиць на шенілове покривало на ліжку й на мить заплющила очі.

З ґанку — анічичирк: діти бавилися досить тихо, але розслабитися, знаючи, що вони в будинку, було складно. Стільки доводиться переживати за той гурт бідось із Джордж-стріт, і так мало можна бодай для когось із них зробити, подумала вона, тягнучись по склянку води на приліжковій тумбі. А за Еллісон — яку в глибині душі Тет зі своїх двоюрідних племінниць любила найбільше — вона хвилювалася найбільше. Еллісон була як її мама, Шарлотта, надто ніжна собі ж на лихо. З досвіду Тет, саме смирних лагідних дівчат на кшталт Еллісон і її матері життя б’є й доводить до озвіріння. Гаррієт була схожа на свою бабусю — аж надто, тому Тет ніколи й не було дуже приємно в її товаристві; дівчинка була яснооким тигреням, досить мила зараз, поки ще мала, та з кожним сантиметром росту цю привабливість втрачала. І хоча Гаррієт ще поки дає раду сама собі, невдовзі цей день прийде, і тоді вона, як і Едіт, братиме своє, хай там що випаде на її долю: хоч голод, хоч банківський крах, хоч російське вторгнення.

Скрипнули двері спальні. Тет стрепенулася, схопилася за грудину.

— Гаррієт?

На ліжко плавно заскочив старий Дряпко, чорний кіт Тетті, і сів дивитися на неї, вимахуючи хвостом.

— Ти що тут робиш, Бомбо? — нявкнув він — чи, радше, Тетті проспівала за нього пискливим пихатим голоском, яким вони із сестрами з дитинства розмовляли зі своїми тваринами.

— Ти мене до смерті злякав, Дряпчику, — відповіла вона, опускаючись на октаву до свого природного голосу.

— Відчиняти двері я вмію, Бомбо.

— Цить.

Вона підвелася й зачинила двері. Коли знову лягла, кіт зручно скрутився в неї біля коліна, і невдовзі обоє заснули.

 

Баба Денні, Ґам, скривилася, безпорадно силкуючись обома руками підняти з плити чавунну пательню з кукурудзяним коржем.

— Чекай, Ґам, зара тобі поможу, — мовив Фариш і так швидко зірвався за місця, що перекинув алюмінієвий кухонний стілець.

Ґам пригнулася і забралася від плити, посміхнувшись догори своєму улюбленому онукові.

— Ой, Фарише, та я візьму, — слабко мовила вона.

Денні сидів, утупившись у картату вінілову скатертину, спов­нений палкого бажання перебувати десь-інде. Кухня трейлера була така забита, що майже не було як поворухнутися, а від плити повітря всередині так нагрівалося й смерділо, що навіть взимку там сидіти було неприємно. Кілька хвилин тому він відплив у безсонне мріяння, мрію про дівчину — не справжню, а як дівчину-духа. Темне волосся в неї звивалося, наче бур’яни на краю неглибокого ставка: може, чорне, а може, зелене. Вона підібралася чарівно близько, ніби щоб поцілувати — та натомість вдихнула йому в розкритий рот чудовою прохолодною свіжістю, ніби повітрям із самого Раю. Від насолоди цього спогаду він аж здригнувся. Йому хотілося бути на самоті, посмакувати ту мрію, бо вона швидко блякла, а йому відчайдушно кортіло заплигнути в неї назад.

Та натомість він був тут.

— Фарише, — говорила його баба. — Та я так не хотіла, щоб ти вставав. — Схвильовано, стискаючи докупи долоні, вона стежила поглядом за сіллю й сиропом, поки Фариш тягнувся й гупнув їх на стіл. — Та лишися того, прошу.

— Ґам, ти сідай, — строго відказав Фариш. Між ними це була регулярна усталена практика, яка повторювалася під час кожної трапези.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее