Маленький друг

— Ну, в мої часи, — замріяно відповіла Ґам, — не було в нас всьої такої дурноти з цілими судами.

 

Коли на стукіт не відповіли, Гаррієт штовхнула двері спальні. У темряві вона побачила свою стару тітку, що дрімала на білому літньому покривалі без окулярів і з розтуленим ротом.

— Тет? — непевно запитала вона. У кімнаті пахло ліками, водою «Ґранді», золотобородником, «Ментолатумом»96 і пилюкою. Сонними півобертами муркотів вентилятор, гойдаючи серпанкові штори то ліворуч, то праворуч.

Тет не прокинулася. У кімнаті було холодно й незворушно. Обрамлені сріблом фотографії на комоді: Суддя Клів і прабаба Гаррієт (з камеєю на шиї) ще до початку нового століття; мама Гаррієт у 1950-х, дебютантка з рукавичками до ліктів і хитромудрою зачіскою; вручну розмальована світлина двадцять на два­дцять п’ять зі ще молодим чоловіком Тет, містером Пінком, і глянцевий знімок для газети, значно пізніший, на якому містер Пінк приймає нагороду від Торгової палати. На важкому туалетному столику стояли речі Тет: охолоджувальний крем «Понд», наповнений шпильками для волосся слоїк з-під джему, подушечка для голок, бакелітовий набір із гребінця й щітки, а також єдиний тюбик помади — проста й скромна сімейка, чепурно розкладена, ніби для групового фото.

Гаррієт здавили горло сльози. Вона шугнула на ліжко.

Стрепенувшись, Тет прокинулася.

— Господи помилуй. Гаррієт? — Вона наосліп зіп’ялася й кинулася шукати окуляри. — Що таке? Де твій маленький супутник?

— Він пішов додому. Тетті, ти мене любиш?

— Що сталося? Серденьку, котра година? — запитала вона, марно мружачись на годинник біля ліжка. — Ти ж не плачеш? — Вона нахилилася помацати чоло Гаррієт, але воно було вологе й прохолодне. — Що відбувається, бога ради?

— Можна, я в тебе переночую?

У Тет похололо в животі.

— Ой, сонечку. Бідна Тетті ледь жива з тими алергіями… Дорогенька, скажи мені, що сталося? Тобі погано?

— Від мене не буде ніяких клопотів.

— Сонечку. Ой, сонечку. Ти ніколи мені ніяких клопотів не завдаєш, і Еллісон також, але…

— Чому ні ти, ні Ліббі, ні Аделаїда ніколи не хочете, щоб я у вас ночувала?

Тет відібрало мову.

— Ну, Гаррієт, — спромоглася вона. Тоді потягнулася й увімкнула лампу для читання. — Ти ж знаєш, що це неправда.

— Ви мене ніколи не запрошуєте!

— Послухай, Гаррієт. Я візьму календар. Виберемо на наступному тижні дату, тоді мені вже буде краще, і…

Вона затнулася. Дитина плакала.

— Послухай, — мовила Тет молодцюватим голосом. Хоч вона й намагалася вдавати цікавість, коли її подруги складали дифірамби своїм онукам, сама не шкодувала, що не має власних. Діти її знуджували й дратували — що вона відчайдушно старалася приховати від своїх маленьких племінниць. — Я збігаю по мочалку. Тобі стане краще, як… Ні, ходімо зі мною. Гаррієт, вставай.

Вона взяла Гаррієт за мурзату долоню й повела темним коридором у ванну. Увімкнула обидва крани в раковині й подала їй брусок рожевого туалетного мила.

— Ось, маленька. Умий обличчя й руки… спочатку руки. А тепер бризни собі трохи холодної води в обличчя, тобі стане краще…

Вона змочила мочалку й узялася ретельно обтирати нею щоки Гаррієт, а тоді передала її самій дівчинці.

— Ось так, маленька. А тепер можеш узяти цю холодну мочалочку і потерти собі нею навколо шиї і під пахвами?

Гаррієт так і зробила — механічно, одним рухом біля горла, тоді кількома кволими змахами поводила нею під футболкою.

— Ну-ну. Я ж знаю, що ти можеш краще. Іда тебе не змушує митися?

— Змушує, мем, — досить безнадійно мовила Гаррієт.

— То чому ж ти така брудна? Вона щодня тебе у ванну відправляє?

— Так, мем.

— А вона змушує тебе запихати голову під кран і перевіряє, чи мило мокре, коли ти виходиш? Толку з того нуль, Гаррієт, якщо ти просто залазиш у гарячу ванну й сидиш там. Іда Ру добре знає, що вона має…

— Іда тут не винна! Чому всі спихають вину за все на неї!

— Ніхто її не звинувачує. Я знаю, що ти любиш Іду, серденьку, але мені здається, твоїй бабці, можливо, треба трохи з нею поговорити. Іда нічого поганого не зробила, просто небілі люди мають різні уявлення… ой, ну Гаррієт. Будь ласка, — мовила Тетті, переплітаючи долоні. — Ні. Будь ласка, не починай знову.