Маленький друг

Гаррієт ішла додому від Тетті. Широкі тротуари пролягали в затінку пеканових і магнолієвих дерев, засипані товченими пелюстками крепового мирта, у теплому повітрі приглушено доносилися вечірні дзвони Першої баптистської церкви. Будинки на Мейн-стріт були заможніші, ніж георгіанські чи котеджі в стилі теслярської готики на Джордж-стріт — грецьке відродження, італьянізовані, вікторіанські другої імперії, пережитки падіння бавовняної економіки. Декілька, проте небагато, досі належали нащадкам родин, які їх побудували; а парочку викупили нетутешні багатії. Проте також виникало дедалі більше більм на оці з триколісними велосипедами на подвір’ї й шворками для білизни, напнутими між доричних колон.

Світло пригасало. Блимнув світляк у кінці вулиці, а тоді швидко й по черзі двоє просто в неї перед носом, лясь-лясь. Гаррієт ще не була до кінця готова йти додому — поки що — і хоч Мейн-стріт на цьому далекому відтинку безлюдніла й трішки лякала, дівчинка сказала собі, що прогуляється ще трішки, до готелю «Александрія». Усі його досі так називали, хоч за життя Гаррієт ніякого готелю там не було — та й навіть за життя Еді. Протягом епідемії жовтої гарячки у 1879-му, коли вражене місто перепов­нювали хворі й наполохані чужинці, що втікали на північ із Натчеза й Нового Орлеану, то умираючих, наче сардин у банку, напакували на веранді й балконі напхом напханого готелю, — сповненого лементів, марень і прохань про воду — поки мертві купами лежали на тротуарі перед будівлею.

Кожні років п’ять хтось намагався відкрити готель «Александрія» заново й використовувати його як бакалійну крамницю, зал для зібрань чи ще щось, але такі спроби ніколи довго не протягували. Людей пересмикувало навіть коли вони просто проходили повз те місце. Кілька років тому якісь нетутешні спробували відкрити у вестибюлі чайне кафе, але тепер воно стояло зачинене.

Гаррієт спинилася на тротуарі. Готель маячів у кінці порожньої вулиці — біле руйновище з виряченими очима, ледь помітне серед сутінків. Тоді зненацька їй здалося, ніби у вікні нагорі щось поворухнулося — щось пурхливе, наче шматок тканини — тож Гаррієт обернулася й із шаленим серцебиттям кинулася навтьоки довгою стемнілою вулицею, неначе на неї напустилася ціла флотилія примар.

Бігла вона аж до самого дому, не спиняючись, доки не загриміла крізь передні двері — засапана, виснажена, перед очима стрибали плямки. Еллісон унизу сиділа перед телевізором.

— Мама хвилюється, — сказала вона. — Іди скажи, що ти вже вдома. А, і ще Гелі дзвонив.

Гаррієт уже наполовину здолала сходи, коли на неї, гучно шльоп-шльоп-шльопаючи спальними капцями, налетіла мати.

— Ти де була? Ану відповідай! — Обличчя в неї розпашіло й блищало, поверх нічної сорочки вона накинула стару зім’яту білу сорочку, що належала батькові Гаррієт. Мати вхопила її за плече, трусонула, а тоді — неймовірно — кинула її об стіну, та так, що дівчинка головою гупнулася об обрамлену гравюру співачки Єнні Лінд98.

Гаррієт наче громом ударило.

— Що сталося? — кліпаючи, запитала вона.

— Ти хоч уявляєш, як я спереживалася? — Голос у матері був високий і якийсь дивний. — Я ледь не здуріла від думки, де ти. Ледь… розумом… не… схибнулася…

— Мамо?

Від бентеги Гаррієт провела рукою по обличчі. Вона що, п’яна? Іноді так поводився їхній батько, коли на День подяки лишався вдома й трохи перебирав з алкоголем.

— Я думала, ти померла. Як ти можеш…

— Та що таке? — Світильник угорі сліпив немилосердно, і Гаррієт тільки й думала, щоб піднятися до себе в спальню. — Я просто в Тет була.

— Дурниці. Правду мені кажи.

— Це правда, — роздратовано заперечила Гаррієт і знову спробувала відірватися від матері. — Якщо не віриш, подзвони їй.

— Обов’язково подзвоню, вранці першим ділом. Але зараз ти мені признайся, де була.

— Уперед, — мовила Гаррієт, сердячись від того, що їй закрили шляхи відступу. — Подзвони їй.

Мама Гаррієт швидко й люто підступила до неї, а сама Гаррієт так само швидко зійшла на дві сходинки вниз. Її невдоволений погляд упав на пастельний портрет матері (з іскрою в очах, веселої, у пальті з верблюжої шерсті й з гладеньким хвостиком королеви-підлітки), який намалювали на якійсь вулиці Парижа у третій рік її навчання за кордоном. Очі портрета, що сяяли від перебільшеного підкреслення білою крейдою, наче зреагували на дилему Гаррієт жвавим співчуттям.

— Чому ти так хочеш мене мучити?

Гаррієт відвернулася від крейдяного портрета й зазирнула в те ж обличчя, але значно старше й ніби якесь неприродне, таке, наче його реконструювали після жахливого нещасного випадку.

— Чому? — закричала мати. — Хочеш мене до ручки довести?

У Гаррієт тривожно защипало шкіру голови. Час від часу її мама поводилася дивно або щось плутала й засмучувалася, але не отак. Була тільки сьома вечора; влітку Гаррієт часто бавилася надворі далеко за десяту, а мама цього й не помічала.

Еллісон стояла біля підніжжя сходів, одною рукою стискаючи голівку балясини у формі тюльпана.

— Еллісон? — досить різко запитала Гаррієт. — Що з мамою?