Читаем Маленький друг полностью

Після вечері Юджин досить знервовано пішов за Лоялом надвір. Той видавався у мирі зі світом, готовий до неквапної повечірньої прогулянки, проте Юджин (що після вечері вже переодягнувся у свій незручний чорний костюм для проповідування) весь аж схолов від тривоги. Він глипнув на себе в бічне дзеркало Лоялового фургона й швидко пригладив гребінцем жирний «качачий хвіст». Відродження минулого вечора (десь на віддаленій фермі на іншому боці округу) видалося не дуже успішним. Допитливі роззяви, що поприходили під ту альтанку в підліску, гигикали, кидалися кришечками від пляшок і гравієм, ігнорували тацю для пожертв, а тоді ще до завершення служби повставали й поспішили геть — та чи винні вони? У молодого Різа — з очима блакитними, ніби газове полум’я, і роздмуханим назад волоссям, наче він щойно побачив янгола — в одному мізинці, мабуть, віри більше, ніж у всіх тих хихотунів разом узятих, але з коробки не виповзла жодна змія, жодна; і хоч Юджин від цього зніяковів, власними руками їх звідти діставати не поспішав. Лоял запевнив, що сьогодні, у Бойлінґ-Спрінґ, прийом буде тепліший — та яке Юджинові діло до Бойлінґ-Спрінґ? Звісно, там є постійна парафія вірних, але вона належить комусь іншому. Післязавтра вони спробують барабанним боєм скликати людей на площу — та як, заради бога, їм це вдасться, якщо найбільша їхня приманка для натовпу — змії — заборонена законом?

Лоял наче й анітрохи цим не переймався.

— Я тут, щоб виконувати Божу роботу, — сказав був він. — А Божа робота — бороти смерть. — Минулого вечора кпини від натовпу його не діймали; та хоч Юджин боявся змій і усвідомлював, що не здатний брати їх голими руками, водночас він не тішився від очікування ще одного вечора публічного приниження.

Вони стояли на освітленій цементній плиті, яку всі називали «автонавісом», де з одного боку стояв газовий гриль, а з другого висіло баскетбольне кільце. Юджин нервово зиркнув на Лоялів фургон — на брезент, що вкривав складені ззаду коробки зі зміями, на наліпку на бампері з косими фанатичними літерами «ЦЕЙ СВІТ — МЕНІ НЕ ДІМ!». Кертіс сидів у безпеці всередині, дивився телевізор (якби побачив, як вони йдуть, то розплакався б, щоб його взяли з собою), і Юджин уже збирався запропонувати просто сісти у фургон і їхати, коли рипнули москітні двері, і до них почовгала Ґам.

— Вітаю, мем! — щиро гукнув Лоял.

Юджин частково відвернувся. Цими днями йому доводилося боротися з постійною ненавистю з боку своєї баби й весь час нагадувати собі, що Ґам — просто стара жінка, ще й недужа, роками хворіє. Він згадував один день давним-давно, коли вони з Фаришем були маленькими, а батько приваландався додому п’яним посеред дня і висмикнув їх із трейлера на подвір’я, ніби щоб відшмагати. Обличчя в нього було бурякове, і говорив він крізь зціплені зуби. Але він не сердився: він плакав. «О, господи, мені зле від самого ранку, як я дізнався. Господи-Боже, змилуйся. Бідної Ґам за місяць-два вже з нами не буде. Лікарі кажуть, рак її вже до самих кісток поїв».

Це було двадцять років тому. Відтоді народилося четверо братів — які виросли, покинули дім, або стали інвалідами, або потрапили в тюрму; батько, дядько й мати — як і мертвонароджена сестричка — усі опинилися в землі. А от Ґам вижила. Смертні вироки для неї від різноманітних лікарів і начальників відділів охорони здоров’я надходили досить часто впродовж усього Юджинового дитинства та юності, і Ґам отримувала їх і досі десь кожні пів року. Тепер, коли батько помер, вона, наче вибачаючись, приносила ці прикрі вісті самотужки. Селезінка в неї збільшилася й от-от трісне; у неї відмовляє печінка, або підшлункова, або щитовидка; її з’їдає то такий рак, то сякий рак — уже стільки різних видів, що кістки в неї від нього чорні, наче вугілля, ніби пригорілі в печі курячі кісточки. І справді — Ґам видавалася поїденою. Не маючи змоги її вбити, рак у ній поселився й облаштував там собі затишну домівку: умостився в грудній клітці, пустив міцні корені й став штовхатися кінчиками мацаків крізь поверхню шкіри, залишаючи розсипи чорних родимок — тож (здавалося Юджинові), якби хтось тепер розпоров Ґам, у ній, мабуть, і крові не було б, а лише маса отруйної губчатості.

— Мем, коли ви не проти, шо я спитаю, — увічливо почав Юджинів гість, — як то так, шо ваші хлопці вас кличуть Ґам?

— Ніхто того не знає, то ім’я просто прилипло97, — фиркнув Фариш, вириваючись зі свого таксидермічного сараю, осяяний променем електричного світла, що впало на меч-траву. Він підбіг ззаду неї, обхопив руками й залоскотав, наче вони коханці. — Хоч’, кину тебе ззаду в той фургон до змій, га, Ґам?

— Досить того, — апатично відповіла Ґам. Їй здавалося неблагородним показувати, як їй подобається така груба увага, та однак вона від неї тішилася; і хоч вираз обличчя в неї був порожній, дрібні чорні очка блискали задоволенням.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее