Маленький друг

Зиркаючи з жалем і демонструючи велику неохоту, Ґам щось приговорювала собі й кульгала до стільця, поки Фариш — що аж гримів від хімії, ку-ку аж по самі очиці — безперестанку грюкотів між плитою, столом і холодильником на передній веранді, накривав стіл, супроводячи це гуркотнечею й бряжчанням. Коли він підсунув їй переповнену тарілку, стара змарніло її відсунула.

— Хлопці, ви перші їжте, — сказала вона. — Юджине, ти не будеш?

Фариш вовком глипнув на Юджина — який тихенько сидів, склавши руки на колінах, — і бухнув тарілкою перед Ґам.

— Бери… Юджине… — Тремтячими руками вона подала їжу йому, та чоловік відсахнувся, не бажаючи її приймати.

— Ґам, та ти ще дрібонькіша, ніж зерно гірчиці, — ревнув Фариш. — Знов у лікарню попадеш.

Денні мовчки прибрав волосся з обличчя й пригостився квадратиком кукурудзяного коржа. Він надто спітнів і надто нашмигався, щоб їсти, а від немислимого смороду з нарколабораторії — у поєднанні з духом затхлого жиру й цибулі — почувався так, ніби голоду більше ніколи не знатиме.

— Так, — сказала Ґам, тужливо усміхаючись до скатертини. — Дуже вже я люблю вам усім варити їсти.

Денні був досить певен, що його баба любить готувати для своїх хлопців значно менше, ніж про це говорить. То була невеличка змарніла істота, мов із коричневої сириці, згорблена, бо постійно зіщулювалася, така вже ветха, що радше вірилося, ніби їй років сто, а не як насправді — десь близько шістдесяти. Ґам народилася в сім’ї каджуно93 — французького батька й матері — чистокровної чикасо94, у халупі здольника, з земляною долівкою й без водопроводу (в убозтві, про яке вона щодня нагадувала своїм онукам), а в тринадцять років її віддали заміж за старшого на двадцять п’ять років мисливця на хутра. Було важко уявити, який вигляд вона мала в ті часи, — у її вбогу виснажливу молодість не було грошей на дурниці на кшталт фотоапаратів і світлин — але батько Денні (який палко захоплювався Ґам, радше як залицяльник, ніж син) пам’ятав її дівчиною з червоними щоками й блискучим чорним волоссям. Коли він народився, їй було всього чотирнадцять, і вона (за його словами) була «найгарнішою єнотожопою дівкою, яку лиш можна було побачити». Під єнотожопою він мав на увазі каджунку95, та коли Денні був малий, то якось невиразно собі уявляв, що Ґам наполовину єнотиха — тварина, на яку вона справді була подібна через глибоко посаджені темні очі, гострі риси обличчя, дрібні зуби й темні, вкриті зморшками ручки.

Бо Ґам була дрібна. Вона наче з кожним роком усихала. Зараз вона скулилася мало не до стану жарини із запалимим щоками й тонким і руйнівним як лезо ротом. Як вона скрупульозно нагадувала своїм онукам, Ґам усе своє життя тяжко пропрацювала, і саме ця нелегка робота (якої вона не соромилася — Ґам точно ні) так швидко її й зістарила.

Кертіс — радісно — прицмокував вечерею, поки Фариш продовжував витанцьовувати навколо Ґам, шпарко пропонуючи їй їжу й інші послуги, від кожної з яких вона із зажуреним виглядом відмахувалася. Фариш був страшенно прив’язаний до баби; її скалічений і загалом жалісливий вигляд завжди його розчулював, а сама вона своєю чергою лестила Фаришу так само м’яко, сумирно й догідливо, як до того лестила їхньому небіжчику-батькові. А позаяк ці лестощі лише підживлювали всі найгірші риси батька Денні (плекали його жалість до самого себе, підгодовували лють, роздували гордість і перш за все жорстоку вдачу), те, як вона прислужувалася Фаришу, також якось під’юджувало його брутальну сторону.

— Фарише, та де я стільки з’їм, — бурмотіла вона (попри те, що момент уже минув, і кожен її онук мав свою тарілку). — Дай то братові Юджину.

Денні закотив очі й злегка відсунувся від столу. Від уживання мету терпіння в нього сильно стоншилося, і все в поведінці його баби (слабкі відмовки, стражденницький тон) було прораховано, — наче табличка множення, — щоб Фариш смикнувся й викричався на Юджина.

І, безперечно, так і сталося.

— Йому? — Фариш лупнув очима в кінець столу на Юджина, який згорблено сидів і ковтав свою їжу. Апетит у Юджина був болючою точкою, джерелом неослабної незгоди, бо він їв більше за будь-якого член сім’ї й мало докладався до витрат.

Кертіс — із повним ротом — потягнувся масною лапою по шматок курятини, який йому тремтячою рукою через стіл подала баба. Рвучко, наче блискавка, Фариш ляснув його по долоні: почувся бридкий удар, від якого в Кертіса відвисла щелепа. На скатертину звалилося кілька цяток напівпрожованої їжі.

— Йой… та най собі візьме, як хоче, — ніжно сказала Ґам. — Бери, Кертісе. Хоч’ ще поїсти?

— Кертісе, — озвався Денні, біснуючись від нетерпіння; йому здавалося, що він не витримає втисячне дивитися, як розгортається ця гидка вечірня драма. — На. Візьми моє. — Але Кертіс — який не розумів і ніколи не зрозуміє точної суті цієї гри — усміхався й тягнувся до курячої лапки, що тремтіла в нього перед обличчям.

— Хай лиш візьме, — проскрипів Фариш, звівши погляд у стелю, — клянуся, я йому вгаратаю так…

— На, Кертісе, — повторив Денні. — Візьми в мене.