Маленький друг

— Або в мене, — досить несподівано запропонував гість-священник зі свого місця в кінці столу поруч із Юджином. — Їжі вдосталь. Якщо дитина хоче.

Вони й забули, що він тут. Усі вирячилися на нього, тож Денні непомітно скористався цією нагодою, нахилився й висипав усеньку гидотну вечерю зі своєї тарілки на Кертісову.

Від цієї посмішки фортуни Кертіс щось екстатично забелькотів.

— Люблю! — вигукнув він і сплеснув у долоні.

— На смак усе страх яке добре, — ввічливо прокоментував Лоял. Його блакитні очі світилися збудженням і аж надмірною напругою. — Дякую вам усім.

Фариш відклав свій корж.

— А ти на Долфуса лицем анітроха не походиш.

— Знаєте, а мама каже інакше. Ми з Долфусом гарні, вдалися в її родину.

Фариш реготнув і почав закидати кусником коржа собі в рот горох: хоч він був очевидно дуженько під кайфом, та завжди старався в присутності Ґам повністю доїсти вечерю, щоб її не образити.

— Я одно скажу — содом брат Долфус точно вмів підняти, — продовжив він із набитим ротом. — У Парчмені, як він казав скакати, то ти мусів скакати. А як ти не скакав, ну шо ж, він тоді на тебе наскакував. Кертісе, бляха, — вигукнув він, відсуваючись у кріслі, закочуючи очі. — Любиш ти, шоб мені ригати хотілося. Ґам, скажи шось, аби він руки з тарілки забрав.

— Він по-інакшому й не вміє, — відповіла Ґам, зі скрипом підводячись, щоб відсунути загальну тарілку трохи далі від Кертіса, а тоді опустилася в крісло, дуже повільно, ніби в крижану ванну. Лоялові вона шанобливо кивнула. — Боюсь, наш Спаситель замало часу з тим дитям побув, — з виправданням скривившись, сказала вона. — Але ми всьо одно любим нашого монстра, правда, Кертісе?

— Люблю, — відгукнувся Кертіс. Він подав їй квадратик коржа.

— Нєа, Кертісе. Ґам того не треба.

— Бог ніколи не змиляється, — сказав Лоял. — Своїм люблячим оком Він дивиться на нас усіх. Блаженний той, хто приймає аспекти всіх Його створінь.

— А тобі ліпше надіятися, шо Бог не буде раптом у другий бік дивитися, як ви почнете з тими гримучниками проповідувати, — мовив Фариш, лукаво зиркаючи на Юджина, поки наливав собі ще склянку холодного чаю. — Лоял? Так тебе кличуть?

— Так, сер. Лоял Брайт. Брайт — то по маминій лінії.

— А ти мені от шо скажи, Лояле Брайте, на кий ляд тарабанити всіх тих плазунів аж сюда, а далі тримати їх у тих сраних коробках? Скільки вже часу у вас то відродження?

— Один день, — не підіймаючи голови, відповів Юджин з пов­ним ротом їжі.

— Я не можу передбачити, як піде проповідування, — сказав Лоял. — Бог насилає нам своє помазання, а деколи не насилає. Лише Він присуджує Перемогу. Деколи Йому до вподоби перевірити нашу віру.

— Гадаю, по-дурному чуєшся, як стоїш перед тими людьми, а коло тебе ані змії.

— Ні, сер. Гад — це Його творіння і служить він Його волі. Якби ми його підхопили й узялися проповідувати без віпповідності Його волі, то змія нас вкусить.

— Добре, Лояле, — мовив Фариш, відкидаючись у кріслі, — а ти б не сказав, що в Юджина не всьо в ладах із Господом? Може, того у вас всьо затягується.

— А я тобі так скажу, — досить несподівано заговорив Юд­жин, — то лиш гірше стає, як хтось турляє тих змій палицями, курить на них димом із сигарет, чіпає їх, роздрочує…

— Ану чекай…

— Фарше, я бачив, як ти сам їх чіпав у машині.

— Фарше, — високим насмішкуватим голосом повторив Фариш. Юджин смішно вимовляв деякі слова.

— Не кепкуй з мене.

— Тихо, — слабко мовила Ґам. — Ну всі, тихонько.

— Ґам, — звернувся Денні, тоді вже м’якше повторив: — Ґам, — бо за першим разом його голос виявився таким гучним і раптовим, що всі за столом підскочили.

— Та, Денні.

— Ґам, хотів спитати… — Він був такий вмазаний, що вже не пам’ятав, який зв’язок між тим, про що всі говорять, і тим, що зараз вилітає йому з рота. — Тебе вибрали в присяжні?

Баба склала кусник білого хліба удвоє й умочила його в калюжку кукурудзяного сиропу.

— Та, вибрали.

— Шо? — здивувався Юджин. — Коли починається суд?

— У середу.

— А як ти туда попадеш, як фургон поломився?

— Присяжні? — рвучко випрямившись у кріслі, перепитав Фариш. — Чого я про це вперше чую?

— Та стара Ґам уже не любить тебе доймати, Фарише…

— Фургон не дуже поломаний, — сказав Юджин, — прос­то вона сама не зможе його вести. Навіть я ледве кермо там ­вивертаю.

— Присяжні? — Фариш грубо відштовхнувся в кріслі від столу. — І чого то вони інвалідку викликають? Могли ж, певно, найти якогось здорового мужика…

— Та я з радістю прислужуся, — страдницьким голосом виправдовувалася Ґам.

— Любуню, та я знаю, лиш хочу сказати, шо могли й когось іншого знайти. Тобі там цілий день прийдеться сидіти в тих твердих кріслах, а ще ж з артритом…

Ґам прошепотіла:

— Я лиш тобі чесно скажу, переживаю тільки за ту нудоту, шо в мене від тих других моїх лікарств.

— Надіюся, ти їм сказала, шо то немов тебе знов у лікарню покласти. Витягують бідну стару каліку з її дому…

Дипломатично втрутився Лоял:

— А про який то суд говориться, прошу пані?

Ґам вмочила хліб у сироп.

— Якийсь негритос трактора покрав.

Фариш мовив:

— І вони кажуть тобі аж туда їхати? Лиш через таке?