Читаем Маленький друг полностью

З тріском зачудування — чутним тріском, що озвався дрібною детонацією в голові, — Денні усвідомив, що весь той час він говорив уголос, хоча й думав, ніби мовчки веде внутрішній діалог. Та чи справді так? Четвертаки досі лежали в нього в руці, проте коли він її підняв, щоб сипонути монетами, голову пронизав черговий шок, бо дівчинки на місці не було. На лавці порожньо, від дитини не лишилося й сліду — та й від будь-якої живої істоти, навіть вуличного кота — що в одному, що в іншому напрямку вулиці.

— Йодель-ей-гí-го, — дуже глухо собі під ніс пролепетав він.

 

— Але що сталося? — скаженіючи від нетерплячки, запитав Гелі. Вони вдвох сиділи на іржавих металевих сходах покинутого складу бавовни неподалік від залізниці. То було болотисте місце, оточене низькорослими соснами, а тамтешня смердюча чорна твань приваблювала мух. Двері складу обсипали темні плямки, що з’явилися там два літа тому, коли Гелі, Гаррієт і Дік Піллов, який зараз перебував у таборі на озері Селбі, кілька днів розважалися, кидаючи в них вимащеними болотом тенісними м’ячиками.

Гаррієт не відповіла. Вона так затихла, що Гелі стало незручно. Від неспокою він підвівся й став походжати.

Минув якийсь час. Гаррієт його діловите походжання не вразило. Поверхню калюжі, вирізаної в болоті відбитком шини, збрижив легкий вітерець.

Гелі непевним рухом — зі страхом її роздратувати, але й воліючи, щоб вона заговорила, — штурхонув Гаррієт ліктем.

— Ну, — заохотив він. — Він тобі щось зробив?

— Ні.

— Тим краще для нього. Я йому дам.

Сосни — здебільшого ладанні, миршавенькі дерева, негодящі для пиломатеріалів, — стояли близьким задушливим частоколом. Червона кора обшерхла й облуплювалася великими червоно-­сріблястими латками, наче зміїна шкіра. У високій меч-траві позаду складу сокотали коники.

— Та давай, — Гелі підскочив і, наче каратист, розсік рукою повітря, після чого завдав йому майстерного удару ногою. — Ти ж можеш мені розказати.

Неподалік задеренькотала сарана. Завдаючи чергового удару, Гелі примружився: сарана провіщала наближення бурі, незабарний дощ, але небо крізь чорне переплетіння гілля однак горіло ясною паркою блакиттю.

Він показав ще кілька прийомів карате, по два рази викректуючи: гхе-гхе; але Гаррієт на нього навіть не дивилася.

— Та що ж тебе гризе? — агресивно запитав він, відкидаючи довге волосся з лоба. Від її самозаглиблення Гелі чомусь трохи запанікував і починав підозрювати, що Гаррієт розробила якийсь таємний план, де його присутність не передбачалася.

Гаррієт підняла на нього погляд, так швидко, що на мить здалося, що вона підскочить і дасть йому підсрачника. Але вона лише мовила:

— Згадувала осінь, коли я була в другому класі. Я тоді викопала на задньому подвір’ї могилу.

— Могилу? — скептично перепитав Гелі. Він не раз копав ями в себе на подвір’ї (підземні бункери, проходи в Китай), але ніколи не долав глибше пів метра. — Як ти залазила і вилазила?

— Вона неглибока була. Десь… — вона розвела долоні сантиметрів на тридцять, — …отака. А по довжині якраз стільки, щоб я могла лягти.

— І нащо тобі таке знадобилося? Ого, Гаррієт! — викрикнув він, бо щойно помітив на землі гігантського жука з кліщами й рогами, п’ять сантиметрів завдовжки. — Глянь, дивися! Ніфіга собі! Я ще такого жучища не бачив!

Гаррієт нахилилася вперед і без особливої цікавості подивилася на жука.

— Ага, вражає, — сказала вона. — Ну, одним словом. Пам’я­таєш, як я лежала в лікарні з бронхітом? Коли пропустила Гелловінське свято в школі?

— Ага, так, — відповів Гелі і відвернувся від жука, хоч щосили боровся з бажанням підняти й подратувати його.

— Тому я й захворіла. Земля дуже холодна була. Я вкрилася опалим листям і лежала, доки не стемніло й Іда не покликала мене в хату.

— Знаєш що? — підхопив Гелі, який — не в змозі опиратися — витягнув ногу й носком підсунув жука. — У «Хочете вірте, а хочете ні від Ріплі»86 була жінка, у якої в могилі був телефон. Набираєш номер, і під землею дзвонить телефон. Здуріти, правда? — Він присів біля неї. — А як тобі таке? От послухай, офігенська історія. От уяви, якби в місіс Богеннон у труні був телефон, і от дзвонить вона тобі серед ночі й така каже: «Мені потрібна моя золота перука. Віддайте мою золоту перу-у-у-уку…».

— Навіть не думай про таке, — різко урвала його Гаррієт, спостерігаючи, як долоня Гелі сторожко підкрадається до її долоні. Місіс Богеннон була церковною органісткою; померла в січні після тривалої хвороби. — Та й все одно, місіс Богеннон поховали в перуці.

— Звідки знаєш?

— Мені Іда сказала. У неї від раку все волосся повипадало.

Вони трохи посиділи мовчки. Гелі роззирався в пошуках того дебелого жука, але він — на жаль — зник. Хлопець розхитувався, п’ятами кросівок ритмічно бив по металевому виступу сходів, бух, бух, бух, бух

Що це за тема з могилою, що вона говорить? Він їй усе розповів. Він на повну приготувався до сеансу лиховісного перешіптування в сараї, погроз, змов і остраху — та навіть якби Гаррієт накинулася на нього, уже було б краще, ніж нічого.

Зрештою, перебільшено зітхнувши й потягуючись, він підвівся.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее