Маленький друг

Він обернувся й кинувся засапано бігти. У провулку було слизько від моху й дуже похмуро. Якось, коли Гелі був молодший, він чкурнув сюди, не роздумуючи, куди йде, і прожогом перечепився через темну постать волоцюги (смердючої купи лахміття), що голічерева розвалився майже на половину дов­жини провулка. Коли Гелі упав просто на нього, чоловік лаючись зірвався й ухопив хлопця за щиколотку. Гелі закричав, ніби його облили кипучим бензином; силкуючись утекти, він згубив там черевик.

Але тепер Гелі так перелякався, що не переймався тим, що на когось наступить. Ковзаючи по слизькому від моху цементу, він кулею влетів у провулок і вхопив свій велосипед. У провулку не було місця, щоб на нього заскочити, і ледве вистачало на те, щоб розвернути, тож Гелі вхопив кермо, штовхав і смикав, доки не вибрався переднім колесом уперед, а тоді вивіз його на вулицю — де з жахом побачив, що на тротуарі на нього чекають Лашарон Одем із малюком.

Гелі закляк. Лашарон мляво підкинула дитя собі вище на стегні й глянула на нього. Гелі зовсім поняття не мав, що вона від нього хоче, та все одно боявся вимовити хоч слово, тож просто стояв як укопаний і зиркав на неї, а серце йому шалено билося.

Здавалося, минула ціла вічність, доки вона знову не поправила маля й сказала:

— А відáй мені ту книжочку.

Не зронивши ні слова, Гелі потягнувся в задню кишеню й подав їй комікс. Лашарон без тіні зажури чи вдячності взяла дитину однією рукою й потягнулася по комікс, та не встигла, бо маля вистромило ручки й ухопило його своїми брудними долоньками. Серйозно роздивляючись об’єкт, малюк потягнув його собі до обличчя, а тоді нерішуче зімкнув на папері липкі, вимащені помаранчевим губи.

Гелі пересмикнуло — одна річ, якби вона хотіла почитати той комікс, але ж вона просто віддала його погризти дитині. Лашарон навіть не поворухнулася, щоб відібрати комікс. Натомість вона з любов’ю вибалушилася на дитину й стала лагідно підкидати її — геть так, ніби малюк чистий і гарний, а не заслинений малий соплій.

— А цьогó татуньо плацє? — радісно спитала вона дитячою мовою, заглядаючи просто в дрібне обличчя. — Цього татуньо там плацє? Цього?

 

— Вдягни щось, — сказала Іда Ру Гаррієт. — Ти по всій підлозі воду розносиш.

— Не розношу. Я висохла, поки йшла.

— Всьо одно щось накинь на себе.

У себе в спальні Гаррієт скинула купальник і вдягнула шорти хакі та єдину чисту футболку: білу з жовтим усміхненим личком спереду. Вона ненавиділа ту футболку, подарунок від батька на день народження. Хоч як принизливо це було, так чи інакше її батько, мабуть, вважав, що футболка їй личить, і ця думка обурювала Гаррієт ще більше, ніж сама одежина.

Хоч Гаррієт цього не знала, футболку з усміхненим личком (а також шпильки для волосся зі знаками миру й інші недоладні подарунки, які батько надсилав їй на день народження) обирав зовсім не батько, а його нешвіллська коханка; і якби не та коханка (яку звали Кей), Гаррієт з Еллісон подарунків на день народження не отримували б узагалі. Кей успадкувала заводик із виготовлення газованки, мала трохи надлишкової ваги, солодкий голосок, м’яку кволу усмішку й жменю психологічних проблем. Також вона дещо забагато пила, і вони з батьком Гаррієт часто сплакувалися в барах через його маленьких донечок, запроторених у тому Міссі­сіпі з божевільною матір’ю.

У місті про нешвіллську коханку Дікса знали всі, окрім його ж сім’ї й сім’ї дружини. Людям бракувало відваги розповісти Еді або співчуття, щоб повідомити інших. Діксові колеги в банку знали й не схвалювали таке — бо час від часу він приводив ту жінку на робочі вечірки; своячка Роя Даяла, що жила в Нешвіллі, крім того, розповіла містеру й місіс Даялам, що ті голубки навіть живуть в одній квартирі, і хоч містер Даял (тут йому треба віддати належне) тримав цю інформацію при собі, місіс Даял розтрубила її по всій Александрії. Знав навіть Гелі. Він випадково почув мамину розмову з кимсь на цю тему, коли йому було ще дев’ять чи десять років. Коли він запитав у неї про це, та змусила заприсягтися нічого не казати Гаррієт; і він дотримав слова.

Гелі ніколи й на думку не спадало не підкорятися матері. Та хоч він і зберігав цю таємницю — єдину реальну таємницю, яку він їй не розповідав, — йому здавалося, що Гаррієт не надто засмутиться, якщо дізнається правду. І в цьому він мав рацію. Ніхто б не переймався цим, окрім Еді — це б зачепило її гордість, бо хоч Еді й нарі­ка­ла на те, що онучки ростуть без батька, ні вона, ні інші не стверджували, що повернення Дікса бодай якось виправить цю відсутність.

Настрій у Гаррієт був препаскудний, настільки, що вона якось збочено смакувала іронію футболки з усміхненим личком. Це відчуття самовдоволення й нагадало Гаррієт про батька — хоча в нього не те щоб були причини так тішитися чи очікувати втіхи від доньки. Не дивно, що Еді його зневажає. Це відчувалося вже в тому, як Еді його називала: завжди Діксон, а не Дікс.