Маленький друг

— Нічогенька ставка, — незворушно сказав на це Фариш. — Я розбиваю?

— Ти, — відповів Одем хвилею хмільної великодушності.

Фариш з абсолютно відсутнім виразом на обличчі потягнувся в кишеню на стегні й дістав звідти великий чорний гаманець, пристебнутий ланцюгом до ременевої петлі на комбінезоні. Шпарко й професійно, наче касир у банку, він відрахував шістсот доларів двадцятками й поклав на стіл.

— Маєш купу грошей, друзяко, — відзначив Одем.

— Друзяко? — Фариш грубо розсміявся. — У мене лиш двоє друзів. Двоє найліпших друзів. — Він підніс гаманець, — досі тлустий від купюр, — щоб усі побачили. — Зириш? То мій перший друг, і він завжди зі мною, в кишені на стегні. І ше маю другого друга, який також завжди при мені. І той друг — пістолет 22-го калібру.

— Татуню, — безнадійно благала Лашарон, знову смикнувши його за ногу. — Будь ласка.

— А ти шо вилупився, шмаркачу?

Гелі підскочив. Над ним, усього за якихось пів метра, височів і зиркав страшенно запаленими очима Денні Ретліфф.

— Га? Ти відповідай, як я тебе щось питаю, шмаркачу.

Усі дивилися на нього — Сом, Одем, Фариш, чоловіки з креветкового судна й товстун за касою.

Ніби звідкись здалеку він почув, як Лашарон Одем своїм чистим їдким голосом промовляє:

— Татуню, він лиш дивиться зо мною на ті книжочки.

— Правда? Так, я питаю?

Гелі, який закляк, аж йому відібрало мову, кивнув.

— Тебе як звати? — Голос, хрипкий, з іншого боку кімнати. Гелі перевів погляд і побачив здорове око Фариша Ретліффа, націлене на нього, наче дриль.

— Гелі Галл, — не роздумуючи представився він, а тоді нажахано затулив рот долонею.

Фариш сухо реготнув.

— Ото я розумію, малий, — сказав він, накручуючи кубик блакитної крейди на кінці свого кия, здоровим оком так і не відриваючись від Гелі. — Ніколи не кажи нічо, шо тебе не заставляють говорити.

— Йой, та я знаю, чий то малий гімнюх, — повідомив Денні Ретліфф своєму старшому братові й махнув підборіддям на Гелі. — Галл, кажеш, твоє прізвище?

— Так, сер, — пригнічено відповів Гелі.

Денні високо й хрипко засміявся.

— Так, сер. Чуєте, нє? Ти мені не серкай, мале…

— Нема нічо поганого в тому, шо хлопець має якісь манери, — досить різко урвав його Фариш. — Галл, так?

— Так, сер.

— Рідня того старшого Галла, що водить старий «кадилак» з відкидним дахом, — пояснив Денні Фаришеві.

— Татуню, — гучно озвалася Лашарон Одем у напруженій тиші. — Татуню, мож’, ми з Расті підем на книжочки подивимся?

Одем погладив її по заду.

— Біжи, лялько. Слухай сюда, — в’яло перебираючи язиком, сказав він Фаришеві й стукнув ручкою кия по підлозі, щоб підкреслити свої слова, — як будем грати, то давай грати. Я вже маю йти.

Але Фариш — на превелике полегшення Гелі — уже почав збирати кулі в трикутник, кинувши на прощання довгим поглядом у його напрямку.

Гелі зосередив усі до останньої крихти уваги на коміксі. У такт із серцебиттям злегка підстрибували й літери. «Не піднімай голову, — сказав він собі, — навіть на секунду». Руки трусилися, а обличчя палало таким багрянцем, що він відчув, як це привертає увагу всіх навколо, наче вогонь.

Фариш розбив, і з неймовірним відлунням, так гучно, що Гелі аж тіпнуло. У лузу гупнула куля, а через п’ять-шість довгих переливчастих секунд — ще одна.

Чоловіки з креветкового судна затихли. Хтось курив сигару, і від смороду в Гелі розболілася голова. Від ядучого чорнила, що вистрибувало по газетному папері перед очима, біль лише посилився.

Довга тиша. Гуп. Знову довга тиша. Дуже тихо, якомога тихіше, Гелі став підбиратися до дверей.

Гуп, гуп. Безмовність фактично бриніла від напруги.

— Господи! — вигукнув хтось. — Ти ж казав, що цей паскуда нічого не бачить!

Сум’яття. Гелі вже минув касу й був за крок від порога, коли його ззаду за сорочку схопила чиясь вистромлена долоня, і от він уже раптом лупає очима в обличчя лисому товстопикому касирові. Гелі з жахом усвідомив, що досі стискає в руках «Таємниці зловісного дому», за які ще не заплатив. Хлопець узявся несамовито шпарити в кишенях шортів. Але касира він не цікавив — той на нього навіть не дивився, хоч і досить міцно тримав за сорочку. Чоловік більше переймався дійством за більярдним столом.

Гелі поклав на стійку четвертак і десятицентовик, а тоді — тільки-но касир відпустив його сорочку — вилетів за двері. Після темряви більярдної пополудневе сонце боляче впекло очі; він кинувся майже наосліп бігти по тротуару.

На площі пішоходів не було, — зайшло вже далеко за полудень — і стояло лише кілька припаркованих авто. Велосипед… де він? Гелі пробіг повз пошту, повз Масонський храм і вже пройшов половину Мейн-стріт, коли згадав, що залишив велосипед аж у провулку за міськрадою.