Маленький друг

Гаррієт похитала головою. Хоч її й спокушало дотримуватися попереднього заперечення, на якусь жвавішу брехню бракувало енергії.

— Ну, а шо ти хочеш сказати, шо хтось чужий нам до хати заліз і то поробив?

— То коробочка Еллісон.

— Сама знаєш, шо твоя сестра нічого такого не зробила б, — гукнула Іда їй у спину з вершини сходів. — Ти мене анітрохи не здурила.

 

Ми все увімкнемо…

Принесемо вам живлення…

 

Гелі сидів схрестивши ноги на підлозі, невидющими очима дивився на телевізор і тримав на колінах наполовину порожню миску пластівців «Ґіґл Попс», а збоку стояла платформа з роботами «Рокем Сокем» — один розладнаний, з обвислим ліктем. Біля роботів долілиць лежав солдат «Джи-Ай Джо», що правив за суддю.

Програма «Електрична компанія» була освітня, але хоч не така тупа, як Містер Роджерз78. Гелі мляво ковтнув ще одну ложку пластівців — вони вже промокли, від барвника молоко позеленіло, але дрібні маршмелоу все одно були наче акваріумний гравій. П’ять хвилин тому мама збігла вниз, застромила голову в сімейну кімнату й запитала, чи не хоче він допомогти їй приготувати печиво; і тепер він сердився, коли згадав, яке мале враження на неї справила його зневажлива відмова. «Добре, — відповіла вона без тіні тривоги, — як скажеш».

Ні, він не подарує їй задоволення, вдаючи зацікавленість. Готувати їсти — це для дівчат. Якби мама справді його любила, то повезла б на боулінг.

Він ковтнув ще ложку «Ґіґл Попс». Весь цукор із них розчинився, тож на смак вони вже були не дуже.

 

У будинку Гаррієт день волікся далі. Ніхто наче й не помітив, що Гелі не навідується — окрім, як не дивно, матері Гаррієт, яка не факт що помітила б, якби здійнявся ураган і здер з будинку дах.

— А де малий Прайс? — гукнула вона того дня пополудні до Гаррієт із лоджії. Вона називала Гелі малим Прайсом, бо то було дівоче прізвище його матері.

— Не знаю, — відрізала Гаррієт і пішла нагору. Але невдовзі знудилася — понипала насупонено між ліжком і сидінням під вік­ном, спостерігаючи за тим, як по вікнах хльоскає дощ, — і повернулася вниз.

Потинявшись якийсь час без діла й отримавши вимогу забратися з кухні, вона зрештою всілася в занедбаній місцині на підлозі коридору, де дошки були особливо гладенькі, щоб пограти в астрагали79. Бавлячись, вона лічила вголос монотонним речитативом, що перемежовувався з гупанням м’яча й одноманітною пісенькою Іди на кухні:

 

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі

Даниїл побачив той камінь, витесаний в горі…

 

М’ячик для астрагалів був із твердої дивовижної пластмаси80 й підскакував вище за гумовий. Ударяючись об головку одного вистромленого цвяха, він підстрибував під шаленим кутом. І ця конкретна випнута головка цвяха — чорна, скошена набік під кутом, що нагадувало дрібний китайський бриль-сампан — навіть ця головка була невинним, добромисним об’єктом, на який Гаррієт могла спрямувати увагу, бажаною точкою нерухомості в хаосі часу. Скільки разів Гаррієт наступала на цю випнуту голов­ку цвяха босою ногою? Та була вигнута в шийці від удару молотком, не настільки гостра, щоб порізатись, однак якось, коли їй було років чотири, Гаррієт ковзала п’ятою точкою по підлозі коридору, і цвях ззаду зачепив і подер їй трусики: блакит­ні трусики з однотонного набору «Кідді Корнер», з нашитими рожевими підписами днів тижня.

Три, шість, дев’ять, один на виріст. Головка цвяха була повсякчасною; вона не змінювалася, відколи Гаррієт була дитиною. Ні: вона лишалася на своєму місці, тихо трималася у своєму темному припливному басейні за дверима в коридор, поки решта світу неслася шкереберть. Навіть «Кідді Корнер», де донедавна для Гаррієт купували весь її одяг, уже закрився. Дрібна припудрена рожевим місіс Райс — незмінний елемент декору ранніх років життя Гаррієт, у чорних окулярах і з великим золотим браслетом з брелоками — продала його й переїхала в геріатричний пансіонат. Гаррієт не подобалося проходити повз порожнє приміщення магазину, хоч вона завжди складала долоні на чолі й зазирала крізь запилюжену вітрину з листового скла. Хтось здер з карниза штору, а вітринні шафи стояли порожнем. По підлозі валялися уривки газет, а там і сям стовбичили маленькі моторошні манекени дітей — засмаглі, голі, з пластмасовими стрижками «під пажа» — і невидющими очима роздивлялися порожнє приміщення.

 

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

Тим каменем із гори був Ісус

І зніс він царство цього світу.

 

Четвірки. П’ятірки. Вона була американською чемпіонкою з астрагалів. Світовою чемпіонкою з астрагалів. З лише зовсім трішки вимученим ентузіазмом Гаррієт вигукувала рахунок, підбадьорювала себе, вражено розхитувалася на п’ятах від власної вмілості. Якийсь час це хвилювання навіть здавалося втіхою. Та хоч як вона старалася, неможливо було до кінця забути, що всім начхати, тішиться вона чи ні.