Маленький друг

Так, Робін: ось він навпроти, на власній сторінці, хворобливий, веснянкуватий і втішений, у величезному солом’яному капелюсі, що був схожий на Честерів. Він сміявся — не так, наче сміявся з чогось смішного, а лагідно, наче його фотографувала дорога йому людина. «СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ, РОБІНЕ!!!» — було написано під фото. А нижче попідписувалися всі його однокласники-випускники.

Гаррієт довгий час роздивлялася фотографію. Вона ніколи не знатиме, як звучить Робінів голос, але все життя любила те обличчя й стежила за модуляціями його рис на вервичці дедалі тьмяніших знімків: випадкові миті, дива звичайного світла. Який би вигляд він мав дорослим? Не дізнатися ніяк. Судячи з фотографії, Пембертон був украй незугарною дитиною — широкоплечий і з шаблеподібними ніжками, без шиї й ані натяку на те, що виросте красенем.

У Пемовому класі за попередній рік Денні Ретліффа не було (хоча знову був Пем, у ролі «Веселуна-майже-випускника»), але, провівши пальцем по списку розміщених в алфавітному порядку учнів, за Пембертоном вона зненацька натрапила на його ім’я: Денні Ретліфф.

Погляд стрибнув до стовпчика навпроти. Замість фотографії там була лише шпичаста карикатура підлітка з ліктями на столі, схиленого над листком паперу з написом «Шпаргалка на іспит». Під малюнком великими розладнаними літерами бітниківського почерку було написано: «НАДТО ЗАЙНЯТИЙ — ФОТОГРАФІЯ НЕДОСТУПНА».

Тож як мінімум один рік він не склав іспити. Чи кинув він школу після десятого класу?

Повернувшись ще на рік назад, вона зрештою знайшла його: хлопця з грубою гривкою, що нависала над чолом і накривала брови, — привабливого, але по-небезпечному, наче попзірка-гангстер. Як на дев’ятикласника, він здавався старшим. Очі в нього наполовину ховалися під низькою бахромою волосся, від чого він здавався сердитим і відлюдькуватим; губи пиндючно відкопилилися, ніби він збирався виплюнути гумку чи перднути язиком.

Вона довго роздивлялася це фото. Тоді обережно вирізала його й запхала в помаранчевий записник.

— Гаррієт, спустися сюда. — Ідин голос, біля підніжжя сходів.

— Мем? — гукнула Гаррієт, поспіхом завершуючи справу.

— Хто то наробив дір у коробочці для обіду?

 

Того дня, як і вечора, Гелі так і не подзвонив. Наступного ранку, що видався дощовим, він і не прийшов, тож Гаррієт вирішила сходити до Еді, подивитися, чи є в неї чим поживитися на сніданок.

— Диякон якийсь! — нарікала Еді. — Хоче з церковної екскурсії нагріти руки на вдовах і пенсіонерках! — Вона була вдягнута — доладно — в сорочку хакі й штани з бавовняної саржі, бо збиралася спільно із Садовим клубом весь день пропрацювати на конфедераційному цвинтарі. — «Ну, — каже він мені, — (відкопилила губи, вдаючи голос містера Даяла), — але “Ґрейгаунд”76 би вам аж вісімдесят доларів коштував». «“Ґрейгаунд”! Що ж! — кажу йому. — Це мене абсолютно не дивує! Наскільки я знаю, “Ґрейгаунд” — це підприємство, яке мусить заробляти гроші!».

Промовляючи ці репліки, вона понад окулярами-півмісяцями розглядала свою газету: голос був королівський, нищівний. Вона не звертала ані найменшої уваги на мовчання онуки, від чого Гаррієт (яка мовчки погризувала грінку) надулася ще сильніше й упевненіше. Після тієї розмови з Ідою вона й так уже злилася на Еді — адже бабуся вічно писала листи конгресменам і сенаторам, організовувала петиції, боролася за порятунок то старої пам’ятки, то якогось загроженого виду. Та чи Ідин добробут не так само важливий, як доля якоїсь міссісіпської водоплавної птиці, на порятунок якої Еді кидала всі можливі й неможливі сили?

— Я так, звісно ж, не сказала, — мовила Еді й зарозуміло пирхнула, мовляв, «і хай тішиться, що не згадала», а водночас узяла свою газету й трусонула нею, — але я ніколи Роєві Даялу не прощу того, як він обійшовся з татком стосовно тієї його останньої машини, що тато в нього купив. Наприкінці таткові в голові вже все плуталося. То те саме, якби Рой Даял збив його з ніг і вкрав гроші просто в нього з кишені.

Гаррієт усвідомила, що надто пильно роздивляється двері, і повернулася до сніданку. Якщо Гелі пішов до неї додому, а її там нема, він прийде сюди, і деколи через це стає незручно, бо Еді ніщо так сильно не обожнює, як дражнити Гаррієт через Гелі, стиха сиплючи ремарками про любоньок і романтику, намугикуючи собі під ніс нестерпучі пісеньки про любов. Гаррієт будь-які дражнилки зносила вкрай погано, але жартики щодо хлопців терпіти не могла взагалі. Еді вдавала, що не знає цього, і сахалася від результатів власних же дій (сліз, заперечень) із награним зачудуванням. «На мою думку, ця жінка запевняє надто гаряче!77 — радісно цитувала вона потішеним глузливим тоном, який Гаррієт ненавиділа; або ще самовдоволеніше: — Ну тобі точно той хлопчик подобається, якщо ти так злишся, коли я про нього говорю».

— Я вважаю, — продовжила Еді, вибиваючи Гаррієт із цих спогадів, — я вважаю, що в школах мають подавати гарячі ланчі, але батькам — ані цента. — Вона коментувала якусь новину з газети. Перед тим розводилася про Панамський канал, про те, яка це бздура — віддавати його.